Iз книги НадIÏ Пукас МIй свIточку



Категории Надiя Пукас ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Мiй свiточку Мiй свiт такий багатий на красу, Душа моя вiд нього все добрiша. Я скарб цей крiзь життя своє несу, I в цьому свiтi кожен день я iнша. То, мов метелик, на вогонь лечу, То заховаюсь в покривало ночi, То у задумi квiткою мовчу, То розбудити свiт пiснями хочу. Готова часом вiтер цiлувать, Ласкавiсть дарувати гiлцi кожнiй. То можу гнiв у меч перекувать, Щоб зло усе убити було можна. У соняшнику тихо джмiль заснув, А той переступити хоче межу. Мiй свiт такий багатий на красу – Йому я до останку вся належу. I я не ображаюся на свiт, Що тернами менi полоще ноги. Забрав, мов з лiтепла, мене з дитячих лiт, I так веде вiд отчого порогу, Ллє клопоти на мене, мов з ковша, I хвильки не дає на спочивання. Завруниться неспокоєм душа, Мов поле житом на крилi свiтання. Ношу в собi праматерi любов, Старечу мудрiсть i дитинну радiсть, Пурпур знамен i врочiсть корогов, Полин зневiри i любисток правди. Мiй свiт – то зойк пташини у росi, Коли на неï звiр лихий полює, То радощi людей i ïх печалi всi. Мiй бiлий свiте! Як тебе люблю я! Ношу, мов плiд, любов ту у собi, Тулюсь до тебе, мов зоря до неба. У свiтлiй радостi, у мовчазнiй журбi, Мiй свiточку! Завжди iду до тебе!
КИЛИМ ДОЛI Червоне – то любов, А чорне – то журба.
Д.Павличко Роки мчать, мов на крилах, Лiто, зима з вiтрами. Витчу я лiт моïх килим Рiзними кольорами. Витчу з самого краю Чорним печаль i тугу. Синiм – жур вишиваю. Жовтим – розлуку з другом. Сiрим – зимовий вечiр, Радiсть в зеленiм бачу, В ружовiм – цвiт-малечу (Гарна ж вона, одначе). Юнiсть у бiлу нитку В килимi вишиваю. (Як пролетiла швидко – Вже ïï не гукаю). Руки моєï мами Шию пiд хлiба колiр. Отак всiма кольорами Вишию свою долю. Сонячним рiзнобарв'ям Моє життя сплелося! Лиш для твоєï зради Кольору не знайшлося!
У НАС НЕ КАЖУТЬ ТАТОВI НА „ВИ У нас не кажуть татовi наВи I не цiлують мамi руку дiти. То й сивими покосами трави Лягає пам`ять на зiв`ялi квiти. Як болiсно життя переливать У пустодзвонний i дiрявий збанок I забуття дiтей передчувать! Помилуй, доле! Господи, iзбав нас! При матерi – дитина-сирота – На тiлi людства невигойна рана. Адже страждає муками Христа Покинута, дiтьми забута, мама.
КАЛИНА Коли тобi ще небагато лiт, I долi смак тобi ще не полинний, Перед тобою весь широкий свiт – Ти посади пiд вiкнами калину. Як пишним цвiтом зацвiте краса, I ти сповитий чарами кохання, Щоби не випила його роса, Ти посади калину на свiтаннi. Коли тебе манить далека путь, Душа летить в свiти, не знає втоми, Ти не клянися матiр не забуть, А посади калину бiля дому. Пройшли лiта i обрiй вже погас, I ти озвавсь на тихий голос неба. У твiй останнiй надвечiрнiй час Цвiте калина спомином про тебе.
ДОЛЯ
Сiдайте, Доле! Ви ж з дороги. У мене повно чистих лав. Поставмо свiчку перед Богом, За те, що Вас менi послав. Спочиньте, покладiть торбину, Зiгрiйтесь – за вiкном зима. На двох розмочимо хлiбину, До неï цукру в нас нема. А ще тихенько заспiваєм, А ще просушимо зерно, Яке ми словом називаєм, Щоб в дiтях проросло воно. Сiдайте, Доле! Так вже вийшло, Що Ваш трудний тернистий шлях – Не обрус самобранний вишитий, Що руки й серце в мозолях. Ми, як горох той край дороги: Хто не захоче – не скубне. Добридень, Доле! Дяка Боговi за те, що вибрали мене.
КОЛИ МЕНЕ НЕ СТАНЕ
Коли мене не стане –
я не вмерла, А вiдiйшла тихенько на спочинок. Отак, немов слiди зажури стерла З лиця свого, мов доторки снiжинок. Коли мене не стане – не кажiте, Що я могла б ще довго й довго жити. А тих, кого покину, пожалiйте. Менi ж поставте свiчечку у жито. Коли мене не стане – це не тому, Що я з життям звела якийсь рахунок. Бо я благословляю навiть втому, Печаль приймаю, наче подарунок. Коли мене не стане – ви згадайте, Що так вiдходять всi спiвцi й поети. Мене мiж трав, мiж квiтiв пошукайте, Помiж пiсень – i там мене знайдете. НЕ ЗАЛИШАЙТЕ КВIТКУ НА МОРОЗI Не залишайте квiтку на морозi, Бо кожна ïй пелюсточка болить. Не залишайте душу у тривозi: Так ïï, бiдну, можна спопелить. Не залишайте квiтку на морозi: ÏÏ чуже тепло не зiгрiва. Не покидайте друга у дорозi: Йому потрiбнi ви, а не слова. Не залишайте квiтку на морозi: Вона не дочекається тепла. Так зiрка плаче в мiсяця на розi, Коли любов минулася, пройшла. Не залишайте квiтiв на морозi I слiв прощання ïм не говорiть. Якщо не залишити ïх не в змозi, То краще вже нiколи не берiть. СВЯТ-ВЕЧIР Дванадцять страв на вечерю святу Варили мама i хрестили кожну. А ми дивилися на тайну ту Й чекали, коли сiсти було можна За стiл, накритий сiном i пiд ним. Бо так було з правiку i понинi! Бо так було пiд свiтлом осяйним! У сiнi породила Мати Сина. Молились тато. Падала зоря. Палахкотiли над кутею свiчi. На всi часи, у всiх календарях Творилось таïнство, святе i вiчне. Збирається до столу вся сiм 'я, У сiнi дiти лускають горiшки. Уже дванадцять страв готую я, I знову свiт в цю мить стає безгрiшним.
БУЛА ДОРОГА Була колись дорога, потiм стежка, А потiм все травою заросло. I одинокий мiсяць, мов сережка, Повис над тим, що звалося селом. То що, село? Цi двi старенькi хати, З яких уже нi диму, нi вогню? Та ще хмарина тiнь свою кудлату Поклала на незорану стерню. Живуть тут люди (в мiстi син i дочки). А ïм вже трудно й стежку перейти. А з лiсу-бору молодi грибочки В село до запитання шлють листи. КИÏВ Вгризаюся у Киïв, як в гранiт. I день, i нiч скалу тоту лупаю. З Троєщини до Золотих Ворiт Таким, як я, тут не належить паю. Ти – велетень! Ти – стоголовий змiй! Душа ж у тебе нiжна, як дитина. Мiй Києве! Мiй батьку! Зрозумiй: Поза тобою також Украïна. ЛИСТ У МАЙБУТНЄ Зоря на чистому крилi Нечутно догорає. Моï праправнуки малi, Я вам себе звiряю! Своï пiснi, своï слова Лишаю вам за свiдка. Життя моє, як тятива, Немов шовкова нитка. Засудите? Не в тому рiч – Я на судi щоденно. Я зiткана iз протирiч, Мов береги зеленi. Я знаю радiсть i бiду, Льоди й вогонь гарячий. Я то за поводом iду, То, мовби кiнь на скачках. До вас я хочу доплисти Крiзь бурi, шторми, повiнь. До вас пишу своï листи, Перо вмочивши в совiсть. УМIННЯ ЖИТИ Життя iде : то фiнiшi, то старти. А доля чiтко ритми береже. Душа вже стала, як осколок Спарти I як останнiй витвiр Фаберже. Та наперед загадувать не треба, Минуле двiчi хоронить не варт. Щодня повiдчиняйте вiкна в небо I не питайте мудростi у карт. Не треба у ворожки ворожити, На себе примiряти гороскоп. А кожною хвилиночкою жийте, Приборкайте скажений днiв галоп. Радiйте сонцю, жайворонку в полi, I як синичка перший снiг мережить. I серця бiль терпкий, i ласку долi Приймiть достойно, мудро, Як належить. Я НЕ СУДДЯ Не судiть, то й не судимi будете. Я не суддя тобi, мiй свiте! Менi судити не з руки Того, що натворили дiти I що зоставили батьки. Суддею бути – рiч невдячна: Правiчне ж бо: „А суддi – хто?! Були вже голови гарячi. О, скiльки кровi пролито! О скiльки мрiй знялись у вирiй! Ще й досi в серцi передзвiн. Онуки винесуть нам вирок! Чи буде справедливим вiн? Чи буде виважена плата За стiльки страчених надiй? Я хочу бути адвокатом Для тебе, рiдний свiте мiй!
КВАПЛЮСЯ Голосом б'юся об душi людей, Прошуся на нiч до кожноï хати, Щоб заколисувать ïхнiх дiтей. Кваплюсь спiвати! Нiчки шкодую на плетива соннi, З любощiв буду мережива ткати. Серце вкладу в твоï рiднi долонi. Кваплюсь кохати! Думка за думкою, слово за словом... Дiло за дiлечком треба робити. День мiй згасає, ясний, пурпуровий. Кваплюся жити!
ДУША НЕ КАМ'ЯНIЄ Нiколи я не крокувала маршем – Лиш тiнню за хмаринами пливла. В сiм'ï – найменша, у життi – найстарша! Оце i все, що матiнка дала. Нiколи я Жар-птицю не шукала, Нi пiд зорею, нi як день яснiє. Собi я долю з каменю тесала! Тому й душа моя не кам'янiє. СВIТОСПРИЙМАННЯ Не ображаюся на ворога: На те вiн ворог – щоб карати. I не цураюся убогого: Спiшу, щоб милостиню дати. Я диваковi не дивуюся, Котрий вiд берега гребе. Красивими я не милуюся: Красивi люблять лиш себе. Не заздрю гордим i високим: Ïх погляд завжди тiльки в небо. Тебе, що взяв любов i спокiй, Кляну щодня й молюсь за тебе.
СУДИЛОСЬ Я проросла крiзь роки й рубежi, Як паросток крiзь трiщину в асфальтi. Судилось бути завжди на межi Мiж злом й добром, помiж омега й альфа. Стою на протягах та на семи вiтрах, Що виють, б'ються об, скелясту, мене. Я осiдлала ïх! Вiжки в руках Тримаю мiцно, аж болять рамена. Пасу ïх на свiтаннi в споришах Та в подорожнику при шляху битiм. I прислухаюсь, щоб якась душа Не застогнала пiд важким копитом. То я до неï притулюсь чолом I словом, серцем зболеним зiгрiю. Судилось бути мiж добром i злом! Судилось нести до людей н а д i ю

ВЕРТАЮСЯ Вертаюся iз молодих дорiг! Вертаюсь легка, чиста, неоружна. Нiхто мене вiд лиха не берiг. Вертаюся iз щастям неодружена. Вертаюся – у срiблi голова, I хлiб голодному в торбинцi за плечима. Та в луцi ще напнута тятива, Iще бринять моï пiснi й слова, Душа i серце – до людей очима. О, як нелегко в курявi дорiг Було не впасти ницьма, не спiткнутись! Дороговказами нiхто не застерiг. Та я щаслива: є куди вернутись! БЛАГОСЛОВЛЯЮ КОЖЕН ДЕНЬ
А днi моï то мчать, немов зiрки, То ïдуть возом, то чвалають пiшi, То спогади карбують на вiки, То вицвiлi, немов старi афiшi. Бувають днi, що пахнуть чебрецем, Настоянi „люби-мене травою. А то намокнуть затяжним дощем I ввечерi нема вiд них спокою. То падають, мов переспiлi грушi, При мiсяцi в подолок синiй ночi. А то роз'ятрять, розтривожать душу, I вже до ранку не склепити очi. Та жодному немає вороття! Хвилинi, митi вороття немає! Не лiчу днiв: вони є суть життя – Врочисто кожен день благословляю.
ПРИРЕЧЕНА Я приречена на неспокiй! Iнше навiть менi не сниться. Знаю, буду такою, поки Моє серце гаряче б'ється. Дуже жаль менi всiх спокiйних, Жаль до болю, до слiз, до гнiву, Що не знають хвилин тих рвiйних, Засiвають спокоєм ниву! Потiм родить на нiй байдужiсть I пiдлота росте куколем. Потiм сила, мiцна та дужа, Не пройметься слабкого болем. Неспокою цiлющi соки Поять душу на щастя й муки. Я приречена на н е с п о к i й I вiддам його в спадок внукам. НЕ ЗАЙМАЙТЕ МОГО БОЛЮ Не займайте мого болю – Хай собi болить. Не займайте мого серця – Хай собi щемить. Тiльки зiрку не гасiте: Хай поспить земля. Тiльки дощиком посiйте Рано на поля. Тiльки дайте пташцi спiву, Хоч кругом зима. А для свого болю сили Я знайду сама. ХТО МАЛО ПРОСИТЬ, БАГАТО МАЄ Хорошi дiти, робота, друзi, Яскраве сонце на виднокрузi, Моя посестра – весняна злива – А ти питаєш, чи я щаслива! Кохаюсь в пiснi, купаюсь в словi, Пiд ноги трави, та все шовковi. Теплом зiгрiта батькiвська хата – А ти питаєш, чи я багата! А що самотньо в`яну поволi – Не можна ж стiльки просити в долi! Високу мудрiсть не кожен знає: Хто мало просить – багато має.
ЗАПIЗНО Так щедро розторговувала весни, Так рiдко в землю кидала насiння. Так певно думала: „Я ще воскресну! I не зважала на зiв'яле зiлля. Пливуть тумани над землею, нiби Понад чолом моïм зажура сива. Уже в людей в коморi повно хлiба, А я свою лиш засiваю ниву.
ДЕ МЕНI ДIТИСЬ А мене люди у зубах носять! Ой, мамо! Чом поговори, як трави, не косять? Якби усе те жалось, косилось, Ото було би трави i силосу! На зиму стачило б i на лiто. Де менi дiтись? Куди себе дiти?!
ТАКА ВЖЕ ВДАЧА Така вродилась я, таку вже маю вдачу, Даровану, мабуть, вiд журавлiв. На людях закурличу – не заплачу. Що людям до гiрких моïх жалiв? Я понесу ïх у глибоку осiнь, Напою срiбною водою iз струмка. Залишу ïх в гаю. Гiрка самотнiсть... А до людей прийду усмiхнена й дзвiнка. СIМ РАЗ МIРЯЛА Сiм раз мiряла, Раз вiдрiзала – Та й по живому. Як жила я I як я вижила – Вже по тому. Пiзно каятись! Нащо згадувать – Спогад гiркне. Вiд вуглинок Почну запалювать Нову зiрку. Нову пiсню Почну нанизувать, Мов корали. По життю йшла, Як по карнизу, Але не впала! I не схибила, I не зрадила, Хоч на рiвному Часто падала. I не скрикнула, Хоч болiло. Ой, чи так, чи нi, А по-iншому – Я не вмiла.
ЩОДНЯ Щодня! Народжується день! Велично, мудро, малиново. Чи пада снiг, чи дощ iде, А вiн гуде! А вiн гряде! Вiн настає – життя основа. Рожеву радiсть i бiду Всяк сущому розподiляє. I я йому назустрiч йду! Щ о д н я його благословляю!
ДУШЕ МОЯ Не живу – оживаю, Свою душу назад вертаю. Де ж ти, душе моя, блукала? Я у нетрях тебе шукала. Я гукала тебе, я кликала, А ти, бiдная, ледь не зникла. Бiля ватри чужоï грiлася I до мене ледь не спiзнилася. Ти об камiнь важкий спiткнулася, Ледь зi мною не розминулася. Я од вiтру, вiд гроз пручалася, Я з тобою уже прощалася. Але дав Бог i ми зустрiлися. Поживемо – ми ж не нажилися!
ДРУГОВI Де тепер Ви, мiй добрий друже? Навiть думкою Вас не кличу. Телефон мiй, за день натруджений, Не обiзветься голосом звичним. У Ваших вiкнах щовечiр темно, Тiльки зiрка загляне з неба. Не плекаю надiй даремних, Сумно... Важко... А жити треба!
БIЛЬ Було, дитиною порiжу пальчик, То мама подорожника зiрве I мовить щиро так, нi зерна фальшi: – Не плач, то до весiлля заживе! I я, що так завжди боялась болю, Тулила все до ран цiлюще зiлля. I по-дитячому просила долю, Щоб швидше вже було оте весiлля. А над селом моïм дощi висiли, I голови в саду схиляли квiти. Не знала, що лише пiсля весiлля По-справжньому буде менi болiти. Стежки дитинства пiд стома снiгами, I навiть спогад в пам'ятi зiтерся. Нема нi подорожника, нi мами, Щоб зранене моє гоïти серце.
МОЄ СЕЛО Моє село, колиско свiтанкова! Дитинства недочитаний роман! Любовi першоï листок кленовий, Що з вiтром полетiв. Мiй талiсман! З тобою в серцi я iду по свiту, До тебе лину, мов досвiтня мла. Я знаю, ти без мене можеш жити, А я прожить без тебе не змогла б. Не зможу без весни i зерносiву, Без пiснi солов'ïноï в гаю. Тобi належать розум мiй i сила. Все, що взяла вiд тебе, вiддаю. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, МIЙ КРАЮ Не забувай мене, мiй краю, Моя родима сторона! Я мiсця iншого не знаю, Де б цiлий рiк була весна. Де б цiлий день спiвали роси, I вили гнiзда солов 'ï. Де б верби полоскали коси У бистроплиннiй течiï. Не забувай мене, мiй краю, Мене в бiдi не залиши. I серце, болями розкраяне, В своïх долонях колиши!
АНТИТЕЗА
Збудити день вчорашнIй спомином –
I знов забути. Помчати в завтрашнiй iз дому нам – I повернути. Реставрувати в храмi фрески – Й до глини стерти. Iз праху тлiнного воскреснути – I знов померти. Широководную рiвнину Зробити полем. Але щоб зрадить Украïну – НIКОЛИ! ПАНI НА МАЙДАНI Висока панi на Майданi! Чи Вам не сумно там однiй Пливти в молочному туманi Хрещатиком, по Прорiзнiй, Увись до хмар пiднявши руки, З вiнком грайливим на чолi? У iнших дiти є й онуки, Вони – ногами по землi. А Ви все вгору, вгору, вгору... Але до нiг прикутий стовп! Мабуть, Ви знали радiсть, горе, Можливо, чули про любов. Можливо, Ви були мiж нами I поцiлункiв знали смак. Напевно, мали тата, маму... Хто ж познущався з Вас так? Хто Вас розп 'яв у пiднебессi? Над Вами снiг i холод злив. Вам анi вмерти, нi воскреснути! Хто долю Вам таку вдiлив? Ви, кажуть, зiрка i калина, Над Вами круки й солов 'ï. Якщо така в нас Украïна, То дуже жаль менi ïï! IЗБАВ НАС ОД ЛУКАВОГО А ви, що падали i лестили, й лизали, I вiрнопроданими назавжди були, Що й нам рекли з трибун – а не казали, Чи вам тi зорi i тодi пекли?! Квиток – на поïзд щастя перепустка – Чи й так тодi його боялись ви? А вашi душi, що вiдгонять пусткою – Це прояв теж „проклятоï Москви? Ви народились й помрете рабами Продажництва, лакейства, глупоти! Прошу я побiлiлими губами: – Iзбав нас од лукавого й прости!
ВЕСЬ СВIТ – ТЕАТР
Весь свIт – театр!
I я у ньому граю. Одна з провiнцiалочок актрис. Живу у грi. По-справжньому – вмираю У затiнку натомлених кулiс. Нiхто не плаче i не аплодує, Хiба що мiсяць визирнувши з хащ. Ще вишенька в саду не погордує – Рубiновий менi постелить плащ. А я щодня виношу на Голгофу Свою складну i непомiтну роль: Мелодiï, простi слова i строфи – До душ людських i до сердець пароль. До бiса партитури i суфлерiв! На авансцену йду! В руках вогонь. ЗлiтаєБраво! Бiс! навстрiч з галери, Для мене ïй не жаль своïх долонь. Моïм iм`ям афiша не сiяла, Мить зоряна для мене i не сниться. Пусте! Лише б нiколи не стрiляла В спектаклях тих почеплена рушниця!
НЕСУЧАСНА – Така несучасна, Така немодна! Не знаєш в бiзнесi Жодного толку. В бiйку кидаєшся, Наче ти годна Спинити, Хто дурить Вiдверто i ловко. Нащо тобi совiстi Око недремне? Кому ти пишеш Тi своï вiршi?- – Не клопочiться Про мене даремно: Моï читачi Ще пiд стiл ходять пiшки. НАРОДЖЕННЯ СЛОВА Я кожен вiрш народжувала в муках. На свiт являла кожен, мов дитину. Вони до мене простягають руки, До сонечка лицем, мов цвiт калини. На грiш пошани – на довiчний клопiт. Голублю кожного, тулю до лона. Щодня душа за них горить на попiл I серце у тривожному полонi. Той – спокiй зруйнував комусь, розрушив. Той – припечатав злодiя, хапугу. А другий он коханням зцiлив душу. А той – знедоленому став за друга. Якби й хотiла – вже спинить не можу. В нелегку путь я ïх благословила. Одних, як i мене, приймуть вороже, В других для злету хтось попросить крила. Про спокiй думати – на все життя облиш, Поки в ясну годину свiтанкову У муках свiтовi не запалиш Нову зорю, якiй наймення с л о в о. ДВА ДIДУСI Два дiдусi сидять на призьбi Такi бiлесенькi, як бiль. На них би одягнути ризи За ïх страждання, горе, бiль. За мудрiсть ïхню – ïм корону б, За святiсть – нiмб намалювать. Один iз них стрiляв зi схрону, Щоб влучно другого вбивать. Сидять, кiбцем встромивши око В спориш на стежцi, на краю, Пославши спогад у неспокiй: Душа ще досi у бою. А навкруги погожа днина, Мов дзвiн, гуде травневий жук. Одна на двох ïм Украïна. Один на двох у них онук. КОБИ-ТО ЗНАТТЯ
(Подiльський говiр) Коби-то знаття, Де правда, де грiх. Коби-то знаття, Що день принесе нам. Дiлилися люди, Як стиглий горiх – Пiд рiзнi пiддашшя, Пiд рiзнi знамена. Сiяли сварку! Коби-то знаття, Що пiсля неï – Бiйка до кровi. У всiх революцiй – Кволе дитя, Бо це плiд ненавистi, А не любовi. Сiяли жито! Коби-то знаття, Що вродиться в ньому Стiльки куколю. А на майданi – Розшарпаний стяг. Коби-то знаття, Що буде стiльки болю! Пам'яттю ïй заплачу. КАРТИНКА З ВОКЗАЛУ Вокзал... Перон... Прибув черговий потяг... Коло вагонiв черга, метушня. Важливе все вiдкладено на потiм. Спалахують тут сварки, мов сушняк. Комусь востаннє щось, комусь уперше. Розлуки слiд, як хiрургiчний шов. I наркоман стоïть, стовпа пiдперши. Його вже поïзд в безвiсть вiдiйшов...
БУРШТИНОВI КРАПЛИНИ Увечерi, коли вже сам з собою, На засув дверi й можна йти до лiжка, Для завтрашнього дня почистить зброю: З-за пазухи камiння, З вуст усмiшку. * * * Один був Авель, Другий був Каïн. А ми все третього чомусь шукаєм. * * * Одним –не положено! Другим –всьо мона. А як тодi з мудрiстю Соломона? * * * Вiд злиднiв духу, розуму i мислi Попiднiмалися у королi. Витають в небесах. Вже й там ïм тiсно! А нам тут моторошно на землi. * * * А менi доля подарувала крила! Ой леле! Де ж менi ïх тепер подiти ? I по землi ступати несила, I вже не можу в небо злетiти. * * * А ви менi навiть i не вороги! Для мене ви просто нiхто i нiякi! Не стачить нi пiдлостi вам, нi снаги Поставити душу мою на якiр. * * * З любов'ю порiвнюють кетяг калини. Усе найяснiше рiвняють iз сонцем. А з чим порiвняти забуту дитину, Що в дитбудинiвське зирить вiконце?! * * * Клясти минуле – пресловута тема. Ну, хто там ще з ораторiв клятьби? Сам дурень дурнем – винна в тiм система! Ïï вiн проклинає i ганьбить. * * * Здавалося б, навiщо ноша та?! Живи простiше: дiти, дiм, робота. А вiрш – як власяниця до хребта. Щодня звiтуй йому: яка ти, з ким ти, хто ти! * * * Грiхом карає, грiхом карається. А потiм кається, кається, кається. Просту задачку вдалось рiшити: Хто любить каятись – любить грiшити. * * * Якщо для будь-якоï мiнi-влади Ти розсипаєш похвальби рулади I строчиш вiршi, наче кулемет, – Ти навiть не людина! Тим паче – не поет! * * * Усi цiальфи,беркути,омони, Вони ж не Богу служать, а мамонi. А той, хто ïх створити здогадався, Душею вiн, кому, кому продався? * * * I де взялася в украïнцiв риса – Чи прищепив хто, чи прийшла сама: Ввiйти в iсторiю старим Нарцисом I длубатись у тiм, чого нема. * * * Спiвать осанну лицарю удачi – Не треба тут великого ума! Не вiдвернутися, коли вiн плаче – Таких спiвцiв у нас, пардон, катма. * * * – То як ся маєш? – часто так буває, Цiкавий в душу зазира менi. – А як себе зернина почуває На жорнах лютих в тихому млинi? * * * Життя прожить – не поле переходжувать! А поле те, а полечко без меж. Хто зрадив раз – удруге зрадить може. Хто раз любив... Це не одне i те ж! * * * – Скажи, веселий мiхоноше, Чого в очах блакитний сум? – Все бiльше попиту на грошi, Все менший попит на красу! * * * Днi неповторнi, Бринять, як валторни, А ночi – чорнi, Всi пiд копiрку. Ой, гiрко! * * * Були колись орли, а зараз рiзнi круки! Готовi клюнуть макове зеренце. Злетiлись на мiцну державну руку – А звiдти недалеко вже до серця. * * * Минуле на „зелененькi вимiняли, Панi Iсторiю на панель вигнали. Тепер над нами весь свiт смiється: Все в нас купується i продається. * * * Ганьба! Ганьба! – Кого ганьбиш ти, русявочубий подоляк? Ну, одягнув сорочку вишиту. Ну, крикнув. Жити далi як? * * * Ще, кажуть, страуси в пiсок ховають дзьоб. Отак i ми – в iсторiю обличчя. Вертаєм до палацiв i трущоб I боïмось, що хтось вперед покличе. * * * Давно Боги вже не спускались На грiшну землю з вишини. А то б самi перелякались, Що натворили тут вони. * * * Хотiла б нинi я спитати В Шевченка, Пушкiна, Толстого, А чи могли б вони писати, Щоб дiзнавались: – А для кого? * * * Не убий надiю в сповиточку, Дочекайся, щоби розцвiла. Щастя треба пити по ковточку, Як студену воду з джерела. * * * Зайшлася я дитинячим плачем, Заходить сонце в надвечiрнiй круг. Здригнулось усамiтнене плече, Бо руку з нього зняв мiй вiрний друг. * * * Яку маєш зранку славу – До вечора зносиш. Та з поганоï отави Сiна не накосиш. * * * Умiти втiшатись прожитим життям – Значить, прожити двiчi! Нi перед минулим, анi майбуттям Не соромно глянути в вiчi. * * * О Боже, праведнi твоï дiла, Як прийде час, то я тобi сказала б: – Ще не зробила всього, що могла, Iще не всi пiснi переспiвала. * * Менi б лиш пташки спiв, менi б лиш небо зiрне. Та ще два береги, де рiчечка бiжить. Хоч день, та мiй! Хоч слово, але вiрне. Заради цього всього варто жить! * * * Облиш на завтра вiдкладати. Досить! Твоє залiзо нинi у вогнi. Те древо восени не плодоносить, Яке не дало цвiту навеснi. * * * Ця ноша i почесна i важка – Плекати виноград i цвiт калини. Що вдiєш – ти не вилiпиш горшка, Якщо для цього не замiсиш глини.
Iз книги НадIÏ Пукас МIй свIточку