<< Главная страница

МIЖ НАМИ, ЖIНКАМИ



Категории Надiя Пукас ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ЗОЛОТА ПОРА Така пора: ще пахне падолистом – Та вже й мороз пройшовся по землi. Ще горобина тiшиться намистом – I примiря снiжиночки малi. Така пора: ще серце юно б'ється, Ще дужий i широкий змах крила, Та срiбна павутина в косах в'ється Й зажура тихий голос подала. Вже не шумить весняна горда злива – Та ще чекання мрiє на зорi. Така пора! I я така щаслива О тiй хорошiй золотiй порi. ЩОДО ПРОБЛЕМ Я просто жiнка! Я всього лиш жiнка! А ви менi на плечi – Всi свiти! Та я ще хочу Засмiятись дзвiнко, А ви менi – Лиш суму й самоти. Менi би слухать Оди i поеми! А ви – про цiни, Мафiю, дiла. Кому потрiбнi Вашi всi проблеми, Як жiнка Викидає Дзеркала?! МОНОЛОГ СВАРЛИВОÏ ЖIНКИ О, чоловiче, козаче, воячку! Молюсь до тебе, але навстоячки, Бо в тiм то й сила моя нетлiнна – Лиш перед Богом я на колiнах. А я ж тобою завжди хвалилася, А я ж барвiнком тобi стелилася, А ти проспав десь чи, мо', пролежав, Як брали те, що тобi належить, Тобi й менi та ще дiтям нашим, А ти дурився, що то – на краще! Ти в суперечках вус шарпав рвучко, А я ладнала собi „кравчучку. Ти лаєш ту, потiм iншу владу, Дiти ж забули смак шоколаду. Сплива мiж пальцi нажите роками, А ти лиш мовчки розводиш руками. Та ти ж був майстром, дiм був з достатком! Дiти пишалися таким татком! Та ж ми купалися щолiта в морi – Тепер купаємось в злиднях та горi! Тобi наврочено чи наворожено, Чи, може, мозок твiй заморожено!? Стоïш, як скеля, з вуст анi слова! Не чоловiк, а якась полова! А я тополею стояти мушу, Ще й посмiхатися, щоб не впасти! А я вгризаюся в свою душу, Як звiр у лапу, В смертельнiй пастцi! Чоловiче!!! БУВАЄ В хатi врочисто, як на концертi: Прийшли завчасно з роботи тато. Виймають дiтям з кишень цукерки, Вiддали жiнцi сповна зарплату. Ба, навiть кинулись щось помагати. I погляд лагiдний, аж рахманний. Ще й посмiхаються винувато. Ну, „ангелочок! Коли не п'яний. СЕКРЕТАРКА Кричав при всiх! А вибачився нишком. Та що там вибачився! Плазував! До нiг котився лiсовим горiшком, З лиця гiркi сльозини злизував. Молився. Натякав на iномарку, I м'яв грудей набубнявiлий цвiт. Там, за дверми, вона – лиш секретарка. А тут на нiй зiйшовся клином свiт. ВТОМА День закiнчився. Я iду додому, Мене стрiчає вiн очима-вiкнами. А на плечi моïм, мов хустка, втома. До неï все нiяк не можу звикнути. Не тягарем вона лягла на плечi, А полохливою, мов птиця, ношею. Без неï був би не солодким вечiр, I день менi здавався б нехорошим. Вона для мене – невидима слава I честь за труд, за працю цiлоденну. Немов для буднiв золота оправа, Немов для берега трава зелена. Не буду я нi плакать, нi тужити За передчасну у косi порошу. По-iншому я не зумiю жити – Сама собi таку дiбрала ношу. ХОТIЛОСЯ СПОКОЮ Так захотiлося спокою i самоти, Що кинула все i майнула свiт за очi. Та й вгрузла по саму душу в розлуку. Вона менi димом ïдучим, гiрким Впивається в горло й вичавлює сльози. Тяжкими веригами впала на плечi. Ой Боже мiй! Що менi робитоньки?! РУКИ МАРIÏ Поклали Марiю в лiкарню, Ïй дiти пакунки носять. А руки Марiïнi гарнi Роботи, роботоньки просять! Вони ïï перероби-и-ли! За вiк нелегкий жiночий. Робота давала ïм силу, Вона ж звеселяла очi. А очi тi синi-синi, Вуста, як вогонь, гарячi. Зростила дочку i сина - Не скаже нiхто: Ледачi. А скажуть: – На мамку схожi. Це значить – також робiтнi. ... Лежати руки не можуть, Без працi вони сирiтнi. Навхрест ïх на грудях зложила, (Ловкi колись i дужi) По них мов стежини – жили, I – за роботою тужать. В трудi ïï сили i мрiï, Трудами вона плодоносить. Iще б лiкувалась Марiя, Та руки роботи просять. ЖИТТЯ ПО КОЛУ Наприкiнцi життя жiнки у селах Згинаються, немов питальний знак. Немов питають землю, рiчку, зело: – Скажiть, а жити наостанку як?! Вiддали силу дiтям i роботi. Тепер онуки докором нiмим Вуста стулили в молодiй скорботi. Онуки, бачте, стали заздрить ïм! Позаздрили лiтам високочолим, Нехай неситим, але не гiрким. Життя, немов годинник, йде по колу. День знову став напруженим таким! Коровi треба сiна накосити, Несапанi стоять ще буряки, Води в теплицю треба наносити... Думки снуються довгi, мов рядки. I знов одна, немов у сорок п'ятiм. Стає до свiту. Цiлий день – гарунок. Онуки будуть погляд свiй ховати, Приймаючи важкий в недiлю клунок. ВIРМЕНСЬКIЙ ПРАМАТЕРI Я старенькiй вiрменцi вмостила корзину на плечi, (Несла в нiй на базар жбан ожини, хурму ананас). I вона менi вдячно щось своє по-вiрменськи лепече, Перехожi всмiхаються, дивлячись мило на нас. Стоïмо двi праматерi, людства двi добрi надiï. Тiльки бабця вся чорному, я ж – в голубiм декольте. Не дивуйтеся люди: жiнка жiнку завжди зрозумiє, Йди з добром до людей! А на мовi якiй – то пусте. ОСТАННIЙ ТАНЕЦЬ Осiння злива! Остання злива! Ти ба! Нi пiзно тобi, нi рано. Розбiйниць-блискавиць вперед впустила, А грiм у них був за отамана. Вербi розчiсує срiбнi коси, Кудлатить шапку в старого дуба, Пiдлiтка-клена до танцю просить, Питає в ясеня, чи ще любить. Щербатий мiсяць з-за хмари виповз, Докiрно глянув на це гуляння, Iз вуст ïй краплi холоднi випив Тай посмiхнувсь, бо вона – остання. Погляньте люди! Погляньте люди! Як на весiллi вдова танцює. Такого ще не було й не буде. Аж пiд собою землi не чує! Розкрилля рук, лебедина шия, Вогнистий погляд, хода царiвни. А молодицi ïдять очима, Бо знає кожна, що ïй не рiвня. А що вже дрiбно iде по колу! Так, нiби чорта до нiг впустила. – Поглянь, мiй соколе, мiй Миколо, Якого нинi ми женим сина! Нi, не танцює, а нiби вершить Високу кручу, де спить коханий. Ще як загинув – танцює вперше. I знають люди, що вже востаннє. ВIРНIСТЬ У нiч на Дев'ятого Травня, Як свiтиться щастям блакить, Над рiчкою сива журавка, Як свiчка кохання, горить. Зажуренi сивi тумани До серця ïй спогади шлють. Журавка шепоче: – Коханий, А я ж тебе й досi люблю! О скiльки разiв синi грози Лягали дощем у рiллю, Весну зустрiчали морози, А я тебе й досi люблю. О скiльки стерпiла я муки, О скiльки зазнала жалю! У подруг вже дiти й онуки, А я тебе й досi люблю. У горi тяжкому зiтхнула Натруджена тиха земля. I сива журавка почула Малиновий спiв журавля. Вiд щастя вона застогнала Й погасла, як свiчка, в ту мить. А вiрнiсть, як ватра палала. В серцях наших завжди горить. НЕВIСТОЧКИ В моïм саду квiток багато навеснi, Цвiтуть у буднi i у свято запашнi. Як роси упадуть i стихнуть солов'ï, Мов зорi, зацвiтуть невiсточки моï. Упав солдат на крайдорозi за селом. В вогнi, в печалi i в тривозi все гуло. Свободу здобули для рiдноï землi. З-пiд серця проросли невiсточки малi. Щодня iде старенька мати на курган. Ïï не вийде зустрiчати син Iван. Лиш тихо пропливуть над степом журавлi, Тихесенько зiтхнуть невiсточки малi. Невiсточки моï... Невiсточки моï... МАТЕРЯМ, ЧИÏ СИНИ ЗАГИНУЛИ В АФГАНIСТАНI ( триптих) Вони не повернулися з вiйни. Вже котрий рiк без них цвiтуть черешнi. I нiчиєï тут нема вини! Але вiд того матерi не легше. БАЛАДА ПРО МАТIР Звiдки знати ïй – вона там не була. Трудно й вимовить, у тiм А ф г а н i с т а н i. Сад садила, хлiб смачний пекла, Вмiла запрягти коня iз стайнi. Знала, що, у кого й де болить, I яким ‘го зiллям лiкувати, Вмiла горе навпiл роздiлить. Так би тихо й вiк iзвiкувати. А як нiчка заколише свiт, Засинає стомлено i легко. Тiльки лиш попросить довгих лiт Для синочка, бо служив далеко. Ждала тихо золотих листiв: „Жив, здоров, чого i вам бажаю. Мати мрiяла синочку пирогiв Напекти з нового урожаю. Нiч як нiч. Потомлено заснули Люди, рiчка, пiзнiй гiсть у хату. Пташенята крилонька згорнули, Все заснуло... Не заснула мати! То лицем прилине до вiкна, То в сорочцi вийде за ворота. Й знов до хати, стомлена, сумна. Тиша навкруги. А мати: – Хто там? Нащось хлiб почала розчинять, Кинула, побiгла знов за браму. Помолилась... Знов вляглася спать. Раптом пострiлом у хатi: – Мамо! – Боже! Та ж у хатi я одна, Дай дожить до свiту, Боже, сили. Завтра он повезу до млина: Обiцяла пирiжечкiв сину. Написав в останньому листi: „Я обов'язково повернуся! Нащо, сину, ми' слова отi? Я, синочку, слiв таких боюся. I чому не пишеш, де ти служиш? Ще б тебе спитати я хотiла. Бачу, що за домом тяжко тужиш. Я б до тебе пташкою злетiла! Я б тобi у дзьобику принесла Iз садочка нашого роси! Зiрка зблиснула i вмить погасла. Мати скрикнула: – Ой сину, си..! Занiмiла, стала серед хати. – Де ти, сину? За вiкном туман. Звiдки було тiй селянцi знати, Що на картi є Афганiстан, Що вiтри чужi, лихi, тривожнi Поженуть в той край ïï дитину, Не спитавши в матерi, чи можна! Тоï ночi син ïï з а г и н у в. СОН МАТЕРI Менi щоночi, сину, снишся ти. Немов бiжиш, маленький, бiля хати. А я стою, дивлюся з висоти, I все боюсь до тебе погукати. А я стою, не вiдаю iще, Що ти бiжиш в далеку ту краïну. I не пiдкаже менi серця щем, Що ти у нiй... що ти у нiй загинув. Така щаслива я у тому снi, Лише у тому снi я посмiхалась. О Боже милий, поможи менi, Щоб я вiд того сну не прокидалась. ЗАЛИШИЛАСЬ ЖИВА О жiнко з ясноï краïни! Чи є у Коранi слова, Щоб син, молоденький, загинув, А я залишилась жива?! Над вербами в гаю зозулi Наковують довгi лiта. А ти, мiй синочку, в аулi, Лиш зiрка сiя золота. А хто ж твоï зболенi рани Росою-сльзою змочив? Лиш бiгли ордою душмани Й на смерть кулемет ïх строчив. Не зiрка над скалами пiзня Яскраво i гордо сiя – То плаче над сином невтiшно Кохана, Вiтчизна i я. О жiнко з ясноï краïни! Чи є у Коранi слова, Щоб син, молоденький загинув, А я залишилась жива?! ОДВIЧНЕ Ти сам картинку ту зiтер, В якiй весна й любов буяла. Чого ти хочеш ще тепер? Щоб я за тебе воювала? Я не боєць. Але й не бранка. Проста, пещерно-тривiальна. На кухнi майдає фiранка Легенька, мов фата вiнчальна. Це мiй рубiж i поле бою. Мiй меч – компреси i пiлюлi. I пилосос гуде гобоєм, Й литаврами гримлять кастрюлi. Тобi все маряться вершини, Якi ти мусиш подолати. Хай буде так! бо ти – мужчина. А хто внизу буде стояти? ЖIНКА Як багато ця жiнка може: Увiйти у палаючу хижу, Засвiтити зiв'ялу рожу, Звiрину приборкує хижу. Як багато ця жiнка знає: Хто соснi дарував сережки, Як веселка сiм барв єднає, I куди веде мiсячна стежка. Як багато ця жiнка вмiє! Як зiгрiє тебе очима! Серця бiль рукавом розвiє I не просить у Бога спочину. Як багато ця жiнка хоче: Навзаємно кохати й вiрно! Хто це? Хто це в саду щоночi Плаче тихо, самотньо, гiрко? РЕТРО Я не прийду, некликана, до Вас, Хоч говорити так уже не модно. Та я, мов слоники на дамському комодi, Хоч ïх уже повикидати час. Я розкладаю серця партитуру, Напну струну вiд неба до землi. У когось вiдеоапаратура, А в мене айстри й слоник на столi. Я ТОБI НЕ ПРОЩАЮ Я тобi не прощаю Купаних слiз в росi, Синiх моïх одчаïв, Срiбла в моïй косi, Темних пiдозр i гнiву, Марних чекань удосвiта, Пiсню свою щасливу Обiрвану... З мене доста! Словом навiдлiг бита, Безгрiшна, як сам Почаïв. Долю полинну спито! Я тобi не прощаю! Муко моя i згубо, Час розiрвать кiнцi! ...Трепетно так i любо Менi на твоïй руцi. ВIДДАНО КОХАТИ А я вже можу вiддавать себе, Взамiн не вимагаючи нiчого! Якщо до берега, стомившись, ти гребеш, То я для тебе i весло, i човен. Вiзьми моєï сили у путi, Щоб легше було терни подолати. Шаленi буднi у твоïм життi, А я для тебе хочу бути святом. В саду заснула пiсня солов'я I квiтка трепетно росу спиває. Не грiшниця, i не дивачка я, А просто з тих, хто вiддано кохає! ДО ПАРИ Вбираю в карiсть вечорову Твiй волошковий бiль терпкий. Засмучений i чорнобровий, Прийшов до мене ти такий. Спинивсь, мов сонях над межею, Вдiлив менi своïх жалiв. Менi ж почулась над землею Тужлива пiсня журавлiв. З тих пiр в душi моïй курличе Твоє несказане „люблю I серденько до серця кличе Й печаль парує до жалю. ГРОЗА У СIЧНI Вдарив у сiчнi грiм, Наче по скрипцi бубон, Наче невмiлий грим На личко й дитячi губи. Вдарив на чистий снiг, Приском на бiлi пальцi. Блискавок хижий смiх Нап`ялив на срiбнi палицi. Стовпiли вiд грому люди, Старшi – так тi хрестились. Вiтер ïх брав за груди, Хмари до нiг стелились. Мабуть, календарi Стали всi сторчголовою. В сiчнi! ще й на зорi Стала гроза до бою. Хотiв Морозенко грозу Поводом упiймати. Зронила на снiг сльозу П'ятнадцятирiчна мати ПОБУДЬ ЗI МНОЮ Коли я голосом, Високим i тонким, Вторити можу Травам, рiчцi, колосу Або деревам, Праведним таким, Спiваю з ними Й пiсню за село несу, Коли я серцем, Зболеним не з ран, А вiд жури За зiрваною квiткою Сумую тихо, – Ти ж мене не зрадь! Присядь побiля мене Й бiль не дiткне Тодi душi моєï. Ти побудь! Тодi зi мною, Нiжнiстю заврунений. А потiм йди собi I все забудь. Лише той час, Цю мить лиш Подаруй менi! ДРУГИЙ Вiтер здалека! Летiли лелеки До отчого гнiзда. Зiрка в туманi, Сльоза на свiтаннi. Лелеко, бiда, бiда! Сонце за виднокругом, Багряний небокрай. З другим лелечка, з другим. Господи, не покарай! Лелеко, не сердься, Так хочеться серцю I ласки, i тепла. Не бачила лiта, Лиш зими i вiтер. Його все життя ждала. Ти ж зостанешся другом З ясноï висоти. З другим лелечка, з другим. Ти ïï вiдпусти. Молодо й легко Злетiла лелека Аж ген до високих хмар. Нiжний цiлунок - Долi дарунок Мiцнiш вiд усяких чар. Понад весняним лугом Любо удвох летiть. З другим лелечка, з другим. Ви ïï не судiть. ЯКБИ Ж ТО Ну що ж, переможцю, Святкуй перемогу! Ти серце зневолив моє. Тобi лиш доспiхи зiбрати в дорогу, Менi лиш зозулька кує. Якби ж то тi ночi, Та були коротшi, Якби ж то в чеканнi Не танули сили, Ув осiнь глибоку, Таку одиноку Нiзащо, нiзащо Тебе не впустила б! Не маю до тебе Нi слiз, нi огуди, Завмерли пiснi i слова. Мене не осудять нi Бог, анi люди: Душа лиш в коханнi жива. Наш вогник кохання Погас дуже скоро, I час замiтає слiди Мене не лякають лихi поговори. Тебе вiдпускаю – Iди! Якби ж то тi ночi... ЗАРАДЬ МЕНI А ти прийди й менi зарадь, Коли душа згорить дощенту, Коли пiснi в менi згорять, Ти окропи мене дощем тим, З якого проросте трава! А ти пройди крiзь всi розлуки Й подай менi своï слова, Мов потопаючому руку. Що горда й сильна я – не вiр! Що свiчу зiркою нiчною. Та ж я, як той пiдбитий звiр, На ласку слiв стаю ручною. НА СКОРУ РУКУ Стрiлись, зiйшлися. Вона сiяла. Цвiла як вишня. Тепер зiв`яла. Здавалось – любить, Ой гулi-гулi! Тепер лиш сльози, Та ще кастрюлi. Як вийдеш замiж На скору руку, То щоб не було – На довгу муку. ЩО МАЄМ – НЕ ШАНУЄМ В гаю зозуля кує, А в горах ворон кряче, I над землею котиться луна. Що маєм – не шануєм, А загубивши, плачем. Ця iстина i давня, i сумна. Душа ридала, хоч я смiялась, А ти дивився i мовчав. Тобi я легко дiставалась, Тому так легко ти мене втрачав. Такi сади бiлiли – Бiлiшi вiд кохання! Але той цвiт розносили вiтри. А серденько болiло, Жахалось розставання – Смутноï надвечiрньоï пори. До берега стрiмкого Рiки не повернути, I цвiту папоротi не знайду. Тобi мене нiколи, Нiколи не забути, Та бiльше в сад обману не зайду. Душа ридала, хоч я смiялась, А ти дивився i мовчав. Тобi я легко дiставалась, Тому так легко ти мене втрачав. САМА — САМIНЕЧКА Такi холоднi вiтри, колючi, Така сувора навкруг зима. Снiги позводились, наче кручi. Стою посеред зими сама. Сама-самiнечка, одна-однюнька Ввiйшла в холодний зимовий сад, Немов довiрлива перша брунька Розпустилась, та й невпопад. А днi сумнi моï, темнi ночi, Такi тривожнi самотнi сни. А брунька в`янути вже не хоче, Бо чує першою Дух весни. ДНI I НОЧI Якiсь такi безликi днi... Але якi яскравi ночi! У снах спiваю я пiснi, У снах твоï смiються очi! У снах я, боса й молода, Перебiгаю через кладку. В струмочку жебонить вода... У книжку я кладу закладку: Ще дочитаю про любов, Ще зацвiте моє кохання. Iще не вiдаю обмов, Ще не болить менi страждання. Заквiтчана рясним вiнком, I падають орлом монети. Свiтанок блиснув за вiкном Холодний, наче сталь багнета. ЖИТТЯ – НЕ КАЗКА А пам`ятаєш, була така казка: Вона все загадувала, вiн же – будь ласка! Палац будував ïй за одну нiчку, Запалював день, як паламар свiчку. Золото й срiбло возив возами, Аби лиш за нього виходила замiж. Така та царiвна була вродлива! А вiн – нiякий, та ловкий дуже. Хотiлося б знати, чи була щаслива З таким ручним, запопадливим мужем? БОСИЙ ЧОБОТАР – Уже ж ту жiнку так, мабуть, люблять! Стiльки любовi у кожнiм словi! – Лiта моï й розум самi себе гублять! Плiткарочки, коби були-сьте здоровi. Пiсню кохання – небесний дар – Плекаю, купаю у чистих росах. Нащо вам знати, чому чоботар Чоботи людям, а сам – босий. ВЕСIЛЬНЕ ТАНГО Понад рiкою небо синє-синє. В твоïх очах ще вогник не погас. Ми на весiллi, на весiллi сина, А вже оркестр грає не для нас. Човен вiдпливає – круги по водi. Весiлля справляєм, А ми такi, такi ще молодi. Я на плече твоє поклала руку, Немов у перший наш весiльний вальс. Ми вже вiднинi дожидаєм внукiв, Якi так будуть схожими на нас. Вiднинi в серцi нашiм буде жити Дружина сина – друге нам дитя. Ïï вiн буде нiжно так любити, Як я тебе люблю усе життя. Човен вiдпливає – круги по водi. Весiлля справляєм, А ми такi, такi ще молодi. Є ЩОСЬ ВIД ТИШI... Є щось вiд тишi в жiнцi одинокiй, Вiд яблунi в осiнньому саду. Налита смутком, мов янтарним соком, Стрiчає тихо радiсть i бiду. Дiтей зростила, пiсню заспiвала. Самотня жiнко, що тобi iще? Лице закрила смутком-покривалом. Пливеш, мов Нiмфа, мiж рясним дощем. Душа у тебе, як струна вiд скрипки: Лише торкни – i музики рiка. Вслухаєшся, а може, дверi скрипнуть... Красиво-молода не по роках. Поперед тебе вiтер котить листом, Немов прожитi молодi лiта. Ти перейшла понад водою мостом... З-потойбiч тiльки спогад долiта. Поза тобою вихором розлуки, Нечутнi i незримi для людей. Самотня жiнко! О, яка то мука Лиш спогад пригортати до грудей! Сусiди звикли в тебе позичити Поради, хлiба, радостi життя. Бiжить тебе тополька зустрiчати, Неначе ненароджене дитя. МОЛОДИЧКА То горб, то долина, То терен, то калина. Листок до листочка Вiтер гне. А козак – Орел-птиця Ходить до молодицi, Коли чоловiк Iз дому ïï йде. То воли, то корови, То чорнiï брови, То чистая роса, То вода. Та було Дати знати, Що ти будеш кохати, Я б ся була Не вiддала Така молода. То мiсяць, то зорi, То радiсть, то горе, То прiч проганяю, То прихилюсь. Бо зведе, Та й забуде – Насмiються з мене люди, А я, молоденька, Неслави боюсь. Ох, боюсь! НА ВСI ЧОТИРИ СТОРОНИ А у передчуттi дощу Тривожно крячуть ворони. Тебе сьогоднi вiдпущу На всi чотири сторони. Вiд блискавок, вiд сивих хмар Тривожно небо крається. А я не знаю жодних чар, Бо ворожба карається. Вiд змаху чорного крила Осiннє небо сердиться. Тебе сьогоднi вiддала Розлучницi-суперницi. ВОНА IДЕ Дорогу здолає лиш той, хто IДЕ. Тикають пальцем у мене: – Ото вона! Йде по життю, дощами гаптована. Йде – посмiхається, змокла до нитки. А сонця над нею не чути й не видко. З дужих вiтрiв, як iз рук, виривається, I парасолькою не прикривається. Йде серед лiта й посеред зими. Ач! Не така, не така, як всi ми. Душу ламали ïй, нагинали. Стиснула зуби – не застогнала. Душа ïï латана-перелатана Є в нiй i срiбло, i злото, i платина. Ревнiсть i заздрiсть джмелями гудуть: –Та ж – бо iз тих вона, котрi IДУТЬ! ПОСПIШАЮ – Ставайте у чергу, жiнко, Тут продаються розваги! – Ой дякую, я не буду, Бо дуже не маю часу. – Панi, ходiмо з нами, Погомонимо про щастя! – Може, я iншим разом, Зараз я поспiшаю. – Алло! Я сьогоднi вiльний, Можу прийти до тебе! – Завтра, мiй добрий друже, Тiльки не ображайся! На мене чекає недочитана книжка! А ЗА ВIКНОМ ВЕСНА А за вiкном весна-весна! Снiги в гаю теплом карає. А жiнка вiкна витирає, Щоб в хату вже прийшла вона. А у серцях вогонь-вогонь! Такий, що смуток спопеляє. I я блаженно притуляю До щiк тепло твоïх долонь. А у душi любов-любов! Така приходить лиш на весну. Помру я з нею i воскресну, Щоби тебе любити знов. СРIБНИЙ ВАЛЬС Вiтер гiтару на осiнь настроïв, Дарує ïй сотнi обнов. Тiльки, як вчора, ми знову обоє, Та ще помiж нами любов. Срiбна мелодiя, срiбло у косах, То срiбло, а не сивина. Срiбную чашу, настояну росами Випити хочу до дна. Знов панi осiнь замовила вальс, Знов ця мелодiя тiльки для нас. Падають яблука в нашiм саду. Кохання шепоче: – Чекайте, прийду. Було всього в нас: i радощi й муки, Тривоги були i жалi. Нам посмiхаються дiти й онуки, А роки – немов журавлi. Нi, мiй коханий, сьогоднi не плачу, То крапелини дощу. Знаю, мiй срiбний, менi ти пробачив Усе. I тобi я прощу. П'ЯТДЕСЯТ Над рiкою тумани, I серце в тривозi. Пережитi лiта, Як вечiрнi зiрки. Скiльки ïх загорiлось В життєвiй дорозi, I спливають вони В тихих водах рiки. П'ятдесят, п'ятдесят! Запiзнiлiï квiти. Ти така молода, Що й не вiриш сама. П'ятдесят, п'ятдесят – Це, звичайно, не лiто, Але ж, люба, повiр – Це iще не зима. Закосиченi сни Твою душу тривожать, Ти хмелiєш вiд них Без вини i вина. Облiтають пелюстки В засмучених рожах. Запiзнiла любов Бiля твого вiкна. П'ятдесят, п'ятдесят – То лише пiвдороги. Хай промiнчик ясний Ще сто лiт зiгрiва. Хай в минулiм залишаться Бiль i тривоги. Хай для тебе бринять Ще любовi слова. САМОТНIСТЬ Як же тепер менi жити В самотинi без любовi? Кинула зернятко жита, Та й проросло воно словом. Нiкому його скошувать, Нiкому його жати. Нiкому мене ждатоньки, Нiкому проводжати. Спекла iз любовi хлiба – Нiкому його ïсти. Обрусом стiл накрила – Нiкому за ним сiсти. Вже за вiкном свiтає, Зiрка за обрiй впала. Нiхто мене спитає, Чом я всю нiч не спала. Смутку нелегка тога Серце стискає клешнями. Я помолюся Богу I на душi полегшає. ЖIНКА IДЕ НА ПОБАЧЕННЯ Жiнка iде на побачення, Тихо ступають кроки. Немає жодного значення, Скiльки тiй жiнцi рокiв, Скiльки тiй жiнцi весен... Та й чи були вони в неï? Хлюпав лиш кригою скреслою Той, що назвав своєю, Що обiцяв довiчно Нiжно ïï любити. Зводила руки у вiдчаï, Наче берiзка вiти. А були ж веснянi квiти! Цвiла, як весна, сама! Нема нi весни, нi лiта, Лиш осiнь...осiнь...зима. День цей святково вiдзначує Усмiшкою ясною. Жiнка iде на побачення З березнем i весною. Я ЩЕ НЕ ЖИЛА В людини, кажуть, кiлька є життiв, А я живу з тобою тiльки друге. Чи склалось так, чи Бог так захотiв, Що маю аж тепер любов i друга. До тебе сад родив, весна цвiла. I пташка ген до обрiю летiла. Але до тебе я ще не жила, До тебе, любий, тiльки животiла. ВСЕ СПОЧАТКУ А восени сади мовчать, Не розмовляють вiттям iз дорогами. Вагiтнi яблунi стоять, Немов жiнки перед пологами. Як гупне яблуко в траву, I яблуня не смiє застогнати, То вiдчуваю, що живу, I можна все спочатку починати. ДУМКИ УГОЛОС Завжди весела. Смуток заховався В душi глибоко, на самому днi, Щоби, крий Боже, ти не здогадався, Як холодно i сумно як менi. * * * За голос мiй платили лютi грошi! Платили спокоєм! – А ти задарма брав. Я смiх свiй розсипала, мов горошини По срiбнiй тацi... Все ти змарнував. * * * Судили гуси про полiт орла, Мовляв, лiтає надто зависоко. Мораль у цiй iсторiï була: Придворнiй гусцi вiн запав ув око. * * * Маленька доню, ти собi ростеш Й не вiдаєш, а що то є розлука I довга нiч яка: ïй нi кiнця, нi меж! I навiть дощ в моє вiкно не стука. I чую про себе: – Вона – божевiльна: Лiта! То кроки уже не тi. А я вже вiльна! Боже! Вiльна! ...Стоïть моя воля На папертi. * * * Лице одинокоï жiнки На синьому фонi вiкна – Складного роману сторiнка, Невипита чарка вина. * * * Ви до мене прийшли так пiзно, Як новини з торiшнiх газет. Попрощаймося тепло й нiжно: Не складається в нас сюжет. * * * Ходить за мною зажура, Як за отаманом джура. Душу мою стереже. Тiльки що кiнь не iрже.
МIЖ НАМИ, ЖIНКАМИ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация