<< Главная страница

НАГОВОРИ МЕНI СЛIВ КОХАННЯ



Категории Надiя Пукас ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал НАГОВОРИ МЕНI СЛIВ КОХАННЯ Те слово впало в душу, як в рiллю, Як на суху стежину першi краплi. А Єва, як почула те „люблю, Чи ïй так само подиху забракло? Наговори менi слiв кохання На цiлу довгу вдовину зиму. В моïй самотнiй промерзлiй хатi Буду щовечiр грiтися ними. Вони менi хукатимуть на пальцi Твоïми знадливими вустами. Вони розкажуть в зимовiй казцi Про все, що було колись мiж нами. Наговори менi слiв кохання! ЗГАДАЙ МЕНЕ Такий менi нестерпний час розлуки, Лише у снах приходиш знову й знову. У них до тебе простягаю руки: – Згадай мене, хоч подумки, хоч словом. Я поруч тебе в шелестi травинiм, У райдузi, у зорях вечорових, У воркуваннi нiжнiм голубинiм – Згадай мене хоч подумки, хоч словом. Зустрiлись ми на щастя чи на лихо, Кохання наше зерно чи полова. Коли прийде до тебе iнша тихо, Згадай мене хоч подумки, хоч словом. ЗА ПОГЛЯДОМ То був лиш погляд! I за тим поглядом Пiшла я мовчки, Мов кiнь за поводом. Пiшла по каменю, Пiшла по росах. А в мене ж ноги i душа боса! Пiшла у нетрi, пiшла у шелюгу, А за душею в мене Нi шеляга! I пироги в мене щодня пiснi, I на празники – сумнi пiснi. Менi смеркається часом зранку. Хто я тобi? Нi жона, нi коханка. Ти такий сильний, ти такий гордий, А в мене мальви В'януть в городi. Тобi i сонце, i дощик дрiбно. Менi ж – у коси жмутками – срiбло. За мною вiтер у горах плакав, Як я поклала серце на плаху. Менi журавлик сумно курликав. Нащо мене ти Таку покликав? РОЗУМIЮ Розумiю усе, розумiю, Що уже збайдужiти час, Що вишнева ота завiя Шаленiє уже не для нас. Розумiю душею i розумом, Що пора вже тебе забувати. Обцiловують стежку морози, Де вклонялись нам синi блавати. Я визбирую споминiв квiти, Хоч вiнок з них плести не зумiла. Ох, якби то ще серце навчити, Щоб розлуку й воно зрозумiло. ЗДОГАД Гiлка рясна свербивусу Низько схилилась, плаче. Ти так на мене дивишся, Нiби востаннє бачиш. Нiби запам'ятовуєш Колiр очей, волосся. Ти щось вiд мене приховуєш Чи, може, менi здалося? Ще теплi бувають ночi, Та вже вiдцвiв молочай. Вуста ще мовчать, а очi Вже прокричали: – Прощай! ЩАСЛИВА Коли я йду Поруч тебе, То здаюся Такою легкою I свiтлою, Що навiть тiнь моя Мене не здоганяє. Коли я йду поруч тебе! КОХАЙ МЕНЕ – Кохай мене!- свiтила в небi зiрка. – Кохай мене!– спiвали солов`ï. – Кохай мене!– сльоза полинно гiркла. – Кохай мене!– шепталися гаï. – Кохай до краю в радощах i в горi, Кохай! I бiдне серце оживе. Кохай коханням, що зруйнує гори, Що море без човна перепливе! Щоби з коханням прибували сили, Як з весняною повiнню вода, Щоб радiстю свiтилася росина, Щоб мiсяць до свiтлицi заглядав. Кохай, щоб нас не наздогнати вiтру, Щоб кожен день, немов новий вокзал, Кохай, щоб серце, наче в горах ватра... – Люблю тебе! – учора ти сказав. Я РОЗКАЖУ ТОБI ПРО ТЕБЕ Я розкажу тобi, любий, про тебе Так, як про весну перший ручай. Менi вiд кохання нiчого не треба, Тiльки б не знати словапрощай. Очi твоï, мов двi зiроньки карi, Нiжним мене зiгрiвають теплом. Руки твоï iз моïми у парi Переплелись лебединим крилом. Твоï вуста – найпалкiшi у свiтi, Соколе, сонечко ясне моє! Так, як росою не можна напитись, Не надивлюсь на обличчя твоє. В голосi нiжнiм твоïм яблуневiм Ласки i щастя пелюстки ловлю. Я розкажу тобi, любий, про тебе. Я розкажу, як тебе я люблю. НАЙТВОÏША Пересудницi вийшли на лови! Кiсточки всi менi перемито. А я смiхом плачу ïм налоги I безжурнiстю сплачую мито. День солодкий менi настає, Я про тебе складаю вiршi. Я не знаю, хто там в тебе є! Знаю тiльки, що я – Найтвоïша. ПЛАТА ЗА КОХАННЯ Скiльки за любов мою заплачено! Скiльки слiз, недоспаних ночей! Скiльки днiв ясно-блакитних страчено! Скiльки поговору вiд людей! Скiльки серце краялося навпiл, Розбиваючись об камiнь смутку! Ой як довго в нас горiла лампа, Кидаючи в простiр свiтла жмуток. Снiжним саваном бiлiла постiль, Розпач в неï укладався спати. Декотрi казали: – Дуже просто Цей гордiïв вузол розрубати. Але ж цi порадники не знали, Як весна до нас ходила в гостi, Як всю нiч стояв ти на вокзалi, Дожидаючи мене. А кажуть –„просто. Лиш любов моя – ото й порада вся. А ïï нiчим не розрубаєш. Але досi ти ще не здогадувався, Що лише одну мене кохаєш. Стелиться життя моє барвiнком, Тiльки нищечком колись заплачу я: Будеш ти, любов твоя i вiрнiсть... Але ж скiльки вже за те заплачено!.. ДЕЩО ПРО ВIЧНIСТЬ Вiчнiсть – поняття вiдносне: Цiлi епохи, вiки вiдзначила. Вiчнiсть позаду, Вiчнiсть попереду. А в мене серце стискається млосно: Я ж тебе цiлу вiчнiсть не бачила – Ще аж у позаминулу середу. ЦВИНТАР КОХАННЯ Наче по цвинтарi свого кохання Ходжу, блукаю аж до свiтання. I натикаюся на обелiски Нiжних листiв твоïх, Рiдних i близьких. Нiжнi слова з пожовтiлих конвертiв – Що ïх читати – вони вже мертвi. Раптом схилився менi на руки Хрестик троянди – свiдок розлуки, Кохання нашого випитi чари, Щастя i болю розп'ятий гербарiй. ДО РЕШТИ Дощi замiсили темряву На густо. Нема для розмови теми нам – Так пусто I сумно на двох у домику Нам знову. Приспали старенькi гномики Розмову. Вiтер танцює в садочку, Як в решетi. Згорiв помiж нас мiсточок До решти. ВИ Ви просите, щоб Вам не „викати, Сказати довгождане „ти. До Вас менi ще треба звикнути, Досумувати, доцвiсти. Чеканням кожну мить наповнити, Без Вас щоб став немилим свiт. Щоб кожне слово стало спомином, Щоб заяснiв кохання цвiт. В однiй щоб нiмувати тишi, Як шелест першоï трави. Давайте все, як є, залишимо, Побудьмо трохи ще на „ви. ДЕ БУЛИ ВИ, ОЧI? Хто б мiг подумати, Що ранок ще настане, Що я пiду в степи Супроти ночi I стрiну там Любов свою останню? А, може, першу? Де були ви, очi? ЛЮБЛЮ – Люблю, – Немов упало двi краплини. – Люблю, - Мов плин по хвилi синiх весел. – Люблю, – Мов ключ хитнувся журавлиний. – Люблю,– Мов смiх i сльози буйних весен. Менi до вуст пiднiс тi дивнi звуки, Мов до стежини спраглоï дощу. За мить оту, вщерть повну щастя й муки, Тобi усе на свiтi я прощу. СОЛОДАШКУ МIЙ Дарує нiч, що наворожить вечiр, I на весь рiст уповнi мiсяць став. Тобi кладу я рученьки на плечi, I вуст шукають спраглiï вуста. Горить промiнчик у росi, I срiбний мiсяць у косi. В очах у тебе зоряний прибiй. Я душу твою любистком зiв'ю, Солодашку, пташку мiй! Той мiсяць стежку хрестиком мережить, Нiч оксамиту стелить нам сувiй. Тобi я до останку вся належу, I ти увесь до крихiточки мiй. Не дiлю нiч на митi, на години – Ïï на поцiлунки роздiлю. Бо я тебе, коханий мiй, єдиний, Бо я тебе, мiй голубе, люблю. Горить промiнчик у росi, I срiбний мiсяць у косi. В очах у тебе зоряний прибiй. Я душу твою любистком зiв'ю, Солодашку, пташку мiй! ФЛIРТ Вишнева зiрка до трав спускалася Про любов побалакати. Дурненьке серце, та й зарiкалося За тобою не плакати. Вечiрнє сонце лице сховало В долонях зорi-ромашки. Ой плаче серденько, бо не знало, Що буде йому так тяжко. Та було дощику не накрапати – Немає ж нi хмар, нi вiтру. Та було серденьку не починати Любовi з легкого флiрту. БУЛА ЛЮБОВ КОРОТКОЮ Була любов короткою у нас, Як лiтня нiч, як спалах блискавицi. Таке в життi буває тiльки раз, Таке не може вдруге повториться! Припало небо млосно до землi, А на землi було нас тiльки двоє. I зорi на вечiрньому крилi Яскрiли неповторною порою. А у серцях такий вогонь палав, Аж одсвiти крилатiли в зiницях. Його, палкого, час не подолав – Вже стiльки лiт, а в серцi вiн iскриться. Нам доля разом бути не дала, Та це тепло – моï найкращi лiки. Любов у нас короткою була. Була короткою... А спогади – навiки. ТА Я НЕ ПЛАЧУ А я не плачу за коханням вмерлим! Бо що тi сльози на моïх очах? Хiба що нагадають роси-перли, Що ми збирали ïх в досвiтнiй час. Бо смуток мiй – нешлюбная дитина, Народжена задовго до весiлля Любовi й щему в серцi. Мiй єдиний! То вже тепер навiщо голосiння? Коли до нiг схилялись трави, квiти Й сплiталися в коханнi нашi руки, А вже тодi соснове верховiття Для нас пророчило гiрку розлуку. Прийдешня мить минулого не стерла – В нiм дорога менi хвилина кожна. Та я не плачу за коханням вмерлим: Такую тугу виплакать не можна. НАЩО ? Нащо ти звав мене пiснею, Коли не любив спiвати? Нащо чекав допiзна так, Коли не любив чекати? Нащо тодi вицiловував з очей моï тiнь образи? Нащо вiд мене приховував, Що ми не будемо разом? Нащо на твоïм весiллi Так голосно грали сурми? Нащо тепер на мене Дивишся ти так сумно? ТУГА СЕРЦЕ СТУДИТЬ Буває, туга серце так остудить, Що й в лiтню спеку сонце не зiгрiє. Тодi жага до щастя волю будить I паростком гнучким проб'ється мрiя. А ще нежданi зустрiчi з тобою Приносять радiсть лебедино-бiлу. Тодi собi здаюсь я молодою, Бо роки птицями у вирiй одлетiли. Тепло очей твоïх мене зiгрiє, Душа вiд нього сяйвом заiскрилась. Пройшли роки. За ними не жалiю. Шкода лише, що пiзно так зустрiлись. НАВОРОЖЕНО Менi ворожила ворожка На картах i на долонi. Всього нагадала потрошки: Щастя i ночi безсоннi. – Ти матимеш двоє дiток, Дорогу i сто печалей. А ще цiлий кошик плiток, Дай-но здмухну з плеча ïх. Вставатимеш ти зарання I житимеш ти по правдi. Тiльки своєму коханню Не зможеш ти дати ради. ЯК ВПЕРШЕ Люблю! Так невмiло, так необачно! Люблю, мов лiтаю у першiм польотi! Напевне, любили ще так моï пращури – Не догоджаю нi духу, нi плотi. Люблю – не пригублюю! П'ю – не нап'юся! Аж зуби судомить, заламую руки. Нi Бога, нi чорта уже не боюся - Приймаю однаково щастя i муки. Люблю – i кiнець! Хай громи там i блискавки. Навiть крiзь камiнь вода хай тече. Пiснi солов'ïнi у мене були таки, Аж попiд серденьком кожна пече. Вилюблю, вимовчу погляд твiй милий, Наче росину сонечко раннє. На мою душу! Вiзьми моï сили! Люблю! Так, як вперше! I так, як востаннє! ПАСТКА СЛIВ Розставив ти слова своï, мов пастки, Та й поïш ними мою спраглу душу. Я в них сторчголовою можу впасти, Мов дикий камiнь iз стрiмкоï кручi. Спинися! Не вкладай у кожне слово, Чого менi твоє не каже серце! Крiзь усмiх сiється та золота полова, А синiй вечiр затамує все це I в нiч засiє, в тихе оболоння Слова твоï. I, не дiбравши сутi, Сни, що змiнили вицвiле безсоння, В словах отих, мов у травi, пасуться. ГОРЮ, МОВ СВIЧКА Горю, мов свiчка На хвилi протягу, Хвилини лiчу До твого погляду. А вiск стiкає Густими краплями. Iшла до тебе Та й не потрапила. Ой не стiкає Та свiчка – плаче. Чи ж твоï очi Мене пробачать? ТИ ЧУЖИЙ Не зови мене, не тривож, Не ятри моï давнi рани. З поцiлункiв – яскравих рож – Не знiмай пелени туману. Не дивися менi услiд, Не стрiчай мене „випадково, Осипається бiлий цвiт Айстр у тихий час вечоровий. Не вигадуй, що крила мрiй Давнiх ще десь шугають в небi. Я не твоя. А ти – не мiй. А чужого менi не треба. ЛЮБИ, ДИТИНО Любити, доню, – то великий клопiт! Любити, доню, – то гiрка печаль! Любов – то серце, спалене на попiл. Любов – то смутку й радостi скрижаль. Любить – то сто раз вмерти i ожити. Любить – то вмiти голосно мовчать. Любить – то покоряти i служити. Любов – то Неба золота печать. Любов – то сонце, що тебе зiгрiє Посеред снiгу, темряви, журби. Любов – злиття розчарувань i мрiï. Люби, моя дитиночко, люби! СПОГАДИ НА ДВОХ Вертаюся у спогади до тебе. Вертаюся у спогади без тебе. Вертаюся у спогади одна. А там над нами синь небесна грає, А там ще обрiï такi безкраï I крапля недопитого вина. У них жива ще наша добра казка, До Радостi ще ходить в гостi Ласка. В куточку бешкетує хлопчик Ох. Цiлують нас веснянi добрi зливи. I ми купаємось у них, щасливi. Бо ми ще там... бо ми ще там удвох. ЛЕЛЕЧЕ МIЙ Осiнь рання непрошена На човнi на срiблистому У вишневий садочок мiй, Як в туман, заплила. I косу запорошила Й замела падолистами Всi стежини-дорiженьки, Де тебе я ждала. В росi жита купаються, Ще обрiй мiй далеченько. Я жду тебе, дожидаюся, Лелече мiй, лелеченьку. Гасне день, полум'яниться, Десь за мальвами-рожами. В'януть квiти i спогади, Що зоставив менi. До свiтанку, до раночку Все збагнути не можу я, Як спiваєш i слухаєш Ти чужiï пiснi? Я тобi, мiй лелеченьку, Зичу легкого вирiю, Зичу вiтру ласкавого I тепла й висоти. Ти далеко-далеченько, Тiльки вiрю i вiрую, Що не згасне любов моя I повернешся ти. ЗАТУЛИ МЕНЕ ОД ВIТРУ Затули мене од вiтру, затули! I теплом своïм зi мною подiлися. Як далеко ми б з тобою не були, Озовися, мiй коханий, озовися. Ти шовковою травою простелись Перед мене у незвiданiй дорозi. Ти листочком яблуневим прихились До душi моєï в радостi й тривозi. Як почую нiжну пiсню солов`я, Що спiває солов`ïночцi до рання, Шепочу твоє ласкавеє iм`я, I молюсь на наше зболене кохання. Чи сльозою умивається лице, Чи похмурий день серденько моє зранить – Одному тобi розкажу я про це. Затули мене од вiтру, мiй коханий! НЕЛЮБЛЕНА Ой, летiла сива пташка Понад яре жито. Ой, як тяжко, Ой, як важко Без любовi жити. Сонце гасне, квiтка в'яне, Снiг на серце ляже. – Нелюблена, безталанна,– Кругом люди кажуть. У зеленiй у дiбровi Берiзонька бiла. Покарана нелюбов'ю – За що, Боже милий? МОЯ ЛЮБОВ Моя любов з весни за мною бiгла, А наздогнала тiльки восени, Як паморозь накрила айстри бiлi I в косах стало повно сивини. То що ж тепер, коханий, що робити, Коли кiнець вистави – не антракт? Чи заново свою нам роль творити? Чи проти ночi на широкий тракт? А там на ньому, чвалом, возом, пiшi – Усi спiшать до кращого життя. А перед нами – зiрванi афiшi. В старий спектакль немає вороття! Ну що ж, давай свою напишем п'єсу I створимо свою прекрасну роль. Життя для нас вiдкрило лиш завiсу, А iншим – щастя лист i бандероль. Ну що ж, своє ми ще не вiдiграли, Нам iз життям ставати ще на прю. Йдемо на ви з ним! Пiднято забрало! Запалимо неспокою зорю! ПАВУТИНА КОХАННЯ О де ти, де ти, лелеко пiзнiй? Чи за морями, чи за горами? Лише тонка павутина пiснi Бринить мiж нами, бринить мiж нами. Снiги стелилися бiло-бiло На всiх стежинах, на всiх дорогах. О як пручалась я, не хотiла Тоï любовi, тоï тривоги. Вона ж порадоньки не питалась Анi у мене, анi у роду. А павутиночка обiрвалась, Та й впала в воду, у чисту воду. ЛЮБЛЮ-ЛЮБЛЮ У нас на Подiллi не кажуть люблЮ, А мовиться: – Я тебе лЮблю. А я кожне слово твоє ловлю, Очима тебе голублю. Сяєво тихе синiх очей, Волошками пломенiє. Миле безглуздя твоïх речей Мене, наче сонечко, грiє. Радiю у небi я журавлю Й синичку в руках голублю. Бо я тебе дуже-дуже люблЮ, Бо я тебе, милий мiй, л Ю б л ю. Я ПРОШУ ВАС Вже про кохання м о ж у не писати, Не мрiяти, не згадувати теж. Але безсоння як приколисати? Як обдурити серденька бентеж? За образами вже любовi пута, I поцiлункiв цвiт – уже гербарiй. Чому ж в очах така гiрка осмута, А зорi за вiкном, немов гербери? Давно для мене втратило цiну те: Любов i вiрнiсть, нiжностi слова. Лиш при менi коханих не цiлуйте! Я прошу вас: таж я iще жива! ДВОЄ Двоє – це так багато! Двоє – це так щасливо! Двоє – це завжди свято! Двоє – це завжди диво! Один – то не воïн в полi. Один – при дорозi горох. Щасливий, хто випросив долю У Бога одну на двох. На двох щоб печаль i радiсть, I зорi, й вишневий сад. I щоб помiж двох – лиш правда, Щоб зустрiчi кожен був рад. У працi – долоня в долонi, I щирiсть iз вуст в уста. I сльози на двох солонi, I радiсть у цвiт пророста. На двох i весло, i човен. I кожен за двох гребе. В очах, що любовiю повнi, Впiзнають обоє себе. КРIЗЬ САМОТНIСТЬ До тебе продираюсь крiзь самотнiсть, Немов крiзь каламуть, немов крiзь терня. А радостi – ну нi в одному оцi. А щастя – ну нi на мачине зерня. Вдягаю мовчки одяг празниковий, Зриваю з себе тогу самоти. Навпомацки бреду на свiт казковий Туди, де свiтло, там, де будеш ти. А кладочка хистка i невагома: Вiд слова, ба' й вiд погляду зiрветься. По той бiк я залишу бiль i втому. Тобi несу краплини ласки в серцi. НА СВIТАННI В ночi день висмоктує хвилини, Наче материнське молоко. Поцiлунок пiзнiй твiй полинний Обпiка осiннiм холодком. Схаменулась. Вже давно й не серпень, Лiто бабине, немов повiсмо. Ниву вижато i ми свiй серпик. На причiлку з заходу повiсьмо. Я думок пряду нехитрий кужiль. Де ви, спiви ? Де ви, солов`ï ? У долонi лагiднi i дужi Душу покладу й лiта своï ТО БУЛИ ТВОÏ ОЧI Серед похмурого дня, Серед глибокоï осенi. Вiтер листочка пiдняв, Понад землею носить. Раптом промiнчик ясний, Наче свiча серед ночi. Нiжний, ласкавий такий – То були твоï очi. ГОВОРИ ДО МЕНЕ Говори до мене, говори. Словом, серцем, карими очима. За селом зеленi явори Нас обступлять мужнiми плечима. Сiдає сонце стомлене, Зозулечка кує. На чебрецях настояне Кожнеє слово твоє. Про кохання говори iще, Зацiлуй сльозу мою чутливу. Прихилюсь до тебе я плечем, I така безмежно я щаслива. Я визбирую твоï слова, Наче квiти посеред долини, Бо вiд них шепочеться трава, Зацвiтає пiд вiкном калина. Храм душi моєï сотвори I ввiйди у нього помолитись. Говори зi мною, говори! Дай душi моïй з тобою злитись. РОЗЛУКА Як легко роки пролiтають, За ними вже туман чи дим. Вони однi, однi лиш знають, Що я одна i ти один. А сонце вербам грiє руки I в коси промiнь заплiта. О хто послав нам цю розлуку На всi лiта, на всi лiта? Обом нам в коси i у душу Нечутно вкралася зима, I цвiт на яблунi обтрушує, Тому вона така сумна. Надiï з цвiтом облiтають I рiки входять в береги. - I досi я тебе кохаю, Моя княгине iз княгинь. Ми наче радiсть i тривога, Далекi, наче так i нi. Весь час розходяться дороги Прощально лиш бринять пiснi. I знов весна бiжать по луках, I соловейко тьох да тьох. А нам на двох одна розлука, Кохання нам одне на двох. ВОРОЖИТЬ СМУТОК Ворожить смуток пальчиком дощу Вишневiй гiлцi нiжно на свiтаннi. Я не заплачу – тихо промовчу, Перетерплю хвилини розставання. Ще не шепталось болем „вiдпусти, I спогади залишено на завтра. Iще не всi попалено мости, Ще дотлiває тогорiчна ватра. Iще думки тяжiють у слова, Настоянi на зорях бродять вина. А що любов, як фенiкс, ожива, То вже, пробач – в тiм не моя провина. На краплю щастя – море самоти. На хвилю зустрiчi – на вiк розлуки. Коли назавжди душу вiдпустив, То нащо ще на мить тримаєш руку? Дощi у мандри з вiтром подались, Цiлує терня молоду ожину... З тобою ще зустрiнемось колись, Але уже... вже будемо чужими. ЛЮБИТИ НЕЛЕГКО В чiм тебе мама малим купала? Чи у любистку, чи у барвiнку? Зiрка яка тобi в долоню впала Наворожити довгого вiку? Чи плив до нас ти човном кленовим, Чи линув вiтром, чи летiв птахом? Я зачепилась за тебе словом, Як лист осiннiй за виступ в даху. Об твоï очi я обпеклася, Мов об жарину, що взяла в руку. Та й у кого ж ти такий удався? Менi на щастя, менi на муку. Через пересуд, мов крiзь кропиву Бреду. Не бiйно менi, не стидно. Тебе побачу – то вже й щаслива. А не побачу – свiта не видно! Я од кохання свого пручаюся! У же й ходила до ворожбита. А ворiженьки – ще й насмiхаються! Як менi легко – щоб ïм так жити! IДУ ДО ТЕБЕ Дорога додому – далека i чиста, Пахне любистком i чебрецем. Зустрiч iз домом ясна й урочиста. Занурюсь у вiкна тривожним лицем. Крiзь терни колючi – дорога до щастя. Присмак полинний гiрчить на вустах. Зустрiч iз ним, наче перше причастя, Наче в польотi першому птах. Як вiдшукати дорогу до тебе? Хоч би стежину вузеньку знайти, Щоб засвiтитися зiркою в небi. Чи сорок лiт у пустелi iти? НЕЗIРВАНИЙ ЦВIТ А моя любов не по-книжному, Без зiтхань та без солов'ïв спiвучих. А моя судьба – поле вижате. Ой колюча стерня, колюча. * * * Хiба я про такого мрiяла? I не мене вiн виглядав. Я почуття до червня мiряла, Вiн – до червiнця прикладав. * * * Як серце витримало муку? Здригнулось небо голубе Вiд слiв твоïх: –То не розлука В тiм винна – не любив тебе!. * * * Коли на свiт народжуються дiти, На все життя вiд того ïм залежить, Чи повитухою була ïм Афродiта, А чи любов батькiв була, як нежить. * * * Розколовся горiшок На двi половини Таких парованих. Нiхто в тiм не винен. * * * Болем ти в менi переболиш, Шпичкою, що в саме серце коле. Душу, наче ватра, спопелиш, Тiльки не забудешся нiколи. Нехай невисокий пiсень моïх злет, Та з кожним свiтанком я iнша – не гiрша. У чарцi вино. I вiдомий поет Менi на серветках присвячує вiршi. * * * А снiг такий лиш раз у бiльшнiколи Бо раз в нiколи повернувся ти. Ти усмiхнувся й розiрвалось коло Iз жалю розпачу i самоти. * * * Таж Якiв той зумiв би зрушить гори! А вiн ще й нам залишив напасть цю. Тепер i ми: любов – за мандрагори. I цiлий вiк цiлуємо вiвцю. * * * Який то, Господи, великий клопiт: На сивi коси – молода душа! В крамницях долi – на кохання попит, А в мене за душею – нi гроша.
НАГОВОРИ МЕНI СЛIВ КОХАННЯ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация