<< Главная страница

У СЯЙВI СОНЦЯ I ТЕПЛА



Категории Надiя Пукас ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал БАРВIНКОВИЙ КРАЙ У сяйвi сонця i тепла, Що й вiтер ледве-ледве дише, Пташина розчерком крила У небi синiм вiршi пише. Тобi, мiй краю барвiнковий, Плету пiсень своïх вiнок. А в чистiм небi вечоровiм Ведуть зiрки легкий танок. Бринить-дзвенить пiсня солов'ïна, Над рiкою райдуга сiя. То все моя прекрасна Украïна, То рiдна матiнка моя. Ти вiд Карпат до Чорномор'я, Немов калина розцвiла. Зазнала щастя ти i горя, Та завжди гордою була. Несе Днiпро блакитнi води, Помiж горами вiтер стих. Давайте ж з роду i до роду Красу Вкраïни берегти. Бринить-дзвенить пiсня солов'ïна, Над рiкою райдуга сiя. То все моя прекрасна Украïна, То рiдна матiнка моя. МОЄ ПОДIЛЛЯЧКО Над Бугом сонечко встає, Радiє серденько моє. Новiтнiй день свiй зустрiчай, Подiльський краю – Мiй розмай. Тобi в дарунок принесу Розкрилля рук, Душi красу. Цвiти, буяй, мов зiллячко, Любов моя, Подiллячко! Куди не глянь – кругом краса, Трiпоче жайвiр в небесах. Над ним веселка золота, Зорiють маки У житах. Мов у вишневому гаю, Усе цвiте в моïм краю. То не вишнева гiлочка – Подiлля, Я твоя дочка! ДОБРОГО РАНКУ, ЗЕМЛЕ Напнули жайвори хмарку над полем, Пiсню на нiй колишуть. Вiтер – господар ïï – поволi Пестить ранкову тишу. Колос пшеничний будять блавати, Шепчуть щось нiжне стиха. Повагом стежкою горда, цибата Йде до ставка буслиха. Пiсню пташину, роси на квiтах – Все на землi приємлю. I комашина, i я – твоï дiти. Доброго ранку, земле! МОЛИТВА НЕБЕСАМ Приïжджаю в село, вже смеркло. Ватра обрiю догаса. Я у поле iду, як в церкву, Помолитися небесам. Я пiд небом очищу душу, Iз волошки нап'юсь роси. Приласкай, Боже, мою душу. Вiрю в тебе, бо ти – єси! ГАÏВКА Сади моï! Луги моï! Синiй журавлик Несе вам свiтання Через всi краï! Земле моя! Доле моя! Будить зорю Над тобою щорання Пiсня солов'я. Бринить-дзвенить Росиночка! Звила гнiздечко На гiлцi калиновiй Солов'ïночка. МАЛЕНЬКА БАТЬКIВЩИНА Зустрiлась iз рiдним селом, Як з домом найменша дитина. Чолом тобi, низько чолом, Маленька моя Батькiвщино! Над ставом заснула верба, I сонце пасеться у травах. Тут радiсть моя i журба, I матерi пiсня ласкава. Берiзки заводять в село, I в'ється барвiнок хрещатий. Цiлюще тут б'є джерело, Iдуть до криницi дiвчата. Чи снiгом поля замело, Чи росам у травах iскритись. О, дай менi, рiдне село, З долонь твоïх сили напитись. РIДНЕ ПОЛЕ Мов казка, наснилось менi рiдне поле, Неначе пiд сонцем шумiли жита. Ой, доле, ти доле, моє рiдне поле! Як маки червонi, розквiтли лiта. Моє рiдне поле, мiй лiкарю чуйний, До тебе приношу i горе, i бiль. Ой, поле, ти, поле, засiве мiй буйний! Твоï ж бо цiлющi хлiбина i сiль. Я пiсню твою заплету собi в коси, Обнiмуся з вiтром, умиюсь в росi. Ой, доле, ти, доле, дзвени стоколосо! I пiдуть вiд мене тривоги усi! БАТЕЧКО-ЛIС Мене мiй лiс заледве впiзнає. Стара ожина сизо мружить око. Лиш гурт опеньочкiв поклони роздає, А дуб, ображений, закинув чуб високо. Прости мене, мiй лiсе, i прощай! Забiгла я до тебе на хвилинку. Бо я вже не замрiяне дiвча, А заклопотана по горло жiнка. Ти знав: розлуки не хотiла я, Мене без тебе жити приручали. Тепер у мiстi друзi i сiм`я, Моï вже там вокзали i причали. Коли розкрає душу нелюбов, Коли зажура серденько затисне, В свiй дiм зелений повертаю знов. Тулюсь до тебе, батечку мiй, лiсе. ДИКА ГРУША Стояла на подвiр'ï Дика Груша, Ïï iз лiсу бабця привела. Я не одна тут виплакала душу, Дiвчат тут перебуло пiвсела. Вона звисала на дорогу вiттям, Немов гостей скликала в батькiв двiр. Вона була казковим царством дiтям, Закоханим – Едемом. Ти повiр! Пiд нею зупинялись перехожi, Щоб зняти подорожнiй пил i бiль. Ревниво поглядала Панська Рожа, Як Грушу цiлував зелений Хмiль. А як вона весною розцвiтала! А як родила рясно восени! Плоди як щедро людям дарувала! Що кислi, – то вже не з ïï вини. Померла бабця – i засохла Груша. Солодшi є, смачнiшi – все не те. Я про обох них розказати мушу, Бо кожна мала серце золоте. СНIГ НА МИХАЙЛА Снiг перший, наче поцiлунок перший, Несмiливо торкається землi. „ На бiлому конi приïхав вершник! – Казали все колись менi малiй. – Та де ж вiн? Де? – почну до всiх гукати, I перша серденька дiткне досада. – Дивись пильнiш! – смiються мама й тато, – Той вiдчайдух уже ген-ген за садом! Бiжу надвiр, зворушена й щаслива, Де молодо гуде дзвiниця неба. Ловлю руками снiг, мов кiнську гриву. (Дитинi щастя бiльшого не треба.) З тих пiр чи снiг той безшелесно пада, Чи виє лютим звiром на припонi, А я все бачу, як за нашим садом Гарцюють вершники на бiлих конях. МАКIВОЧКИ Макiв-макiв-макiвочки, Золотiï головочки. (З народноï пiснi) Ой, макiвко-макiвочко, Свiтанковий цвiте, Нащо було лихим людям Тебе осквернити? Колись, було, до схiд сонця До тебе вставала Та в рядочок у сiм строчок Тебе висiвала. Кругом тебе посiяла Шавлiю i руту. Тепер тебе охрестили В бiлую отруту. А хто ж тебе вiд наруги Прикриє-вборонить? Схилив мiй мак голiвоньку Пелюсточки ронить. САДОЧОК МРIЙ А я собi в садочку своïх мрiй Поважно походжаю, наче панна. I ти iдеш менi назустрiч. Мiй! Немає тут нi зради, нi обману. Там тiнi спогадiв небесно-голубi, I обiймають там вони мене лиш. Я там так вiрно вiддана тобi, I ти нiкому бiльше не належиш. Сплетiння там iз райських яблунь вiт. Я в тiм саду сама яснiша, вища. О мiй намрiяний цiлющий свiт! А за вiкном холодний вiтер свище... ПРИДУМАЮ ВЕСНУ Коли весна не йде до мене в гостi, То я ïï придумую сама. Курлику-птаха в синiй високостi Пущу над свiтом, хоч кругом зима. – Що наробила ти? – гукнуть воронно Зневiра й розпач, – зупинись, не смiй! А я смiюсь i легко, безбороннно Розгорну в серцi зеленi сувiй. I забринить у хатi буйноцвiтом, Задзеленчить у дзвоники весна, У серцi заспiвають птахи-дiти. I я мiж них, усмiхнено-сумна. Нехай я молода i непутяща. Нехай напнула я не ту струну. Нехай! Та в тiм моє зрадливе щастя, Що вмiю ще придумати весну. ВЕСНА ПРИЙШЛА Стара верба, що сумно так рипiла, Найпершою з дерев зазеленiла. I, засоромившись своєï вроди, Схилила нiжнi вiти в чисту воду. А вiтерець-пустун ïï гойдає I хусточку на плечi накидає, Й шепоче ïй щось нiжне на свiтаннi. Немає меж для вiку у коханнi. ЛIТО Сонячнi зайчики, Сонячнi зайчики Свiтять в твоïх очах. Я усмiхнулася I пригорнулася До твойого плеча. Легко i весело Срiбними веслами Мiсяць по хвилi б'є. Стежками рiдними З повними вiдрами Лiто iде моє. Ой лiто, лiто Кругом цвiте! Квiтує жито Золоте. Земля всмiхається, В добрi купається, А у моïм садку Бринить „ку-ку! Вiтер берiзку До танцю запрошує, В вальсi дубок кружля. Щастям заквiтчана, Перлами зрошена Рiдна моя земля. Он сироïжки Пiшли хороводами, Шляпки ïм дощ помив. Взявшись за руки, До досвiтку ходимо Лiто, любов i ми! ЛIТО СПЛАКАЛОСЯ ДОЩАМИ Лiто сплакалося дощами, Знишкли птахи, зоря змокрiла. А лiто все висiло над нами Дощами зрячими i слiпими. Схилилась низько калина горда, Промокли ноги в старого дуба. Клянуть косарi дощi i погоду, Не сiнокiс, а одна лиш згуба. Чекали люди погоди, як свята. Старi гадали, що то якiсь чари. Всмiхалось сонечко винувато, А над землею стелились хмари. Сльота навколо. У чорних коминах Вночi гойдалось вiтрiв голосiння. Дощило лiто. А двоє закоханих Готувалися до весiлля. Ïм посмiхався промоклий соняшник, Громи гримiли над ними марно: Удвох було ïм тепло i сонячно, У них на серцi ясно й безхмарно. ЛИПА Як та липа лопотiла, Пахла липа. А менi на мою долю Серпень випав. Вже не лiто, Ще не осiнь – Тiльки серпень. Журавель зiбрав колосся, Спогад терпне. Ах, якi ïй сни наснились! Серцю млосно. Що чекала – Не здiйснилось, Не збулося. Гаснуть очi, В'яне тiло. Мiсяць схлипнув. Як та липа лопотiла, Пахла липа. ОЙ КУВАЛА ЗОЗУЛЕНЬКА Ой кувала зозуленька У темному гаï. Накувала менi лiт Що цвiту у маï. Оце тобi, дiвчинонько, Ще рiк на гуляння, А там уже й вiдзорiє Твоє дiвування. Бо за ним тривоги, муки I ночi безсоннi. Поки зростуть та виростуть Синочки i донi. – А що ж далi? – хотiла я В неï запитати. Полетiла зозулечка Для других кувати. АНГЛIЙСЬКI ОВЕЧКИ Малесенькi хмаринки, Кульбабочки живi, Легесенькi перинки – Овечки на травi. Малесеньких овечок Англiйський вiтер пас. Шкода, що ця картинка Красива не у нас. Немов картинки в рамцях, Малесенькi поля. – А знаєте, овечки, На свiтi є земля, Де є сестрички вашi. Там гори i лiси. Там стiльки рос i пашi! Не мiряно краси! Там б'є вода студена Iз камiнь-джерела, Сiдає на рамена До яблуньки бджола. Спiває там калина, Журавлик росу п'є. I все це – Украïна! Зозулька там кує. Там вiтер строïть струни, Там грiм, як тулумбас. Овечки тонкоруннi, Поïхали до нас! Бiрмiнгем, 2005. ОКРАЙЧИК СОНЦЯ Любов живе в моєму серцi, Мов у нетопленiй хатинi. (У селах ще таке ведеться, Щоб хата на двi половини). То я у тiй, що лиш на лiто, Що тепла сонячним промiнням. Так можна тiльки хату грiти, Бо цього серденько не вмiє. Душа в самотинi згорає, Вогонь той попелить, не грiє. Любов, як сонечка окраєць, Що в надвечiр'ï пломенiє. ЛIЛОВО ОДЦВIТА БУЗОК Лiлово одцвiта бузок, В пелюстки скапує тривогу. А лiто котить свiй вiзок Й мене запрошує в дорогу. Я до вiзочка покладу Чекання смуток журавлиний, П'янкого трунку на меду, Сльозу i гiлочку калини. Калину в гаï посаджу, Сльозою буду поливати. Про що словами не скажу, Навчу зозулю закувати: Про нашу зустрiч пiд дощем I той, останнiй, поцiлунок. А щоб заснув у серцi щем, Спиватиму медовий трунок. Застигла пiсня солов'я В моєму серцi бурштиново. Тебе забуть хотiла я, А лiто нагадало знову. Я лiту рушники подам, Хай мальви на весiлля просять. Iз лiтом по дорозi нам – Його й мене чекає осiнь. ЛЮБО Так любо, Коли до тебе Сонечко простягає Променi-рученята. Так любо, Коли вiд неба Стежечка пролягає Аж до твоєï хати. Так любо, Як буйний вiтер Бавиться в твоïх косах. Так любо, Як пахне жито, Викупане у росах. Так любо, Як повний мiсяць Хлюпається в озерцi. Так любо, Як лине пiсня Нiжна iз твого серця. Так любо На свiтi жити, Як хочеться Все любити. НЕМА КВИТКIВ Покинула на рiдному Подiллi Морози першi, першi заметiлi. Крiзь клопоти квиток собi дiстала Й за двi доби вже осiнь наздогнала. – Агов, красуне! Чи менi ти рада? – О, так! – кивають грона винограду. А клен рудий на тихiм полустанку Вiд щастя п'яний, стрiв, немов коханку. Привiтно так кивають зорi пiзнi, Вiтри ласкавi, теплi (що то пiвдень!) Лише шумлять сердито хвилi сивi. А сонечко старається щосили. I я вiд того дива посмiхнулась: Як легко я до осенi вернулась! От якби так до юностi вернуться... На жаль, туди квитки не продаються. ПЕРШОДЕННЯ Сьогоднi першодення падолисту. Здригнулися тривожно дерева, Злякалась пташка вiтрового свисту, I стала безшелесною трава. На службу заступила панi Осiнь, Усiм вiтрам вказiвки роздає. Цидулки ïй на пiдпис хмари носять, А дощ iще не йде – лиш заграє. Тривожно в небi, неспокiйно в травах, Така прийшла неспокою пора. Серця i душi падають в заграви, Земля в пустопорожнiх прапорах. ОСIННЄ Запалила осiнь гай зелений, Заквилила журно срiбна птиця. Тiльки ти уже не йдеш до мене, А менi все лiто наше сниться. Смак полинний твого поцiлунку На вустах моïх бринить ще й досi. Ще бринять слова твоï так лунко, Диханням твоïм ще пахнуть коси. Ще стежки не заросли травою, По яких любов наша ходила. День ще не заквiтчаний журбою, Бо його надiя розбудила. То вона менi, як сонце свiтить, Лiтнi зустрiчi у сни приносить. Залиши менi, коханий, лiто! Забери iз мого серця осiнь. ПОВЧАЛА ОСIНЬ Взялася осiнь мене повчати: – То, – каже, – кепсько! То, – каже, – сором Бiгти на вулицю, там, де дiвчата. Та ж тобi, певно, вже є всi сорок! Понавипрошувала у мене Цвiту останнього айстр вечорових... Я й не сподiялась: ти ж – незбагненна! То на виду вся, то – загадкова. Я тобi лiто бабине дала Та ж не на витрiшки, не для спокуси. А ти – мiж люди, з вiдкритим забралом! Щось я за тебе, любко, боюся! – Осене-юнко! Осене вдово! Пiсне з мелодiями журливими! Побудьмо трiшечки загадковими! Ще хоч деньочок побудьмо щасливими! ЖУРАВЛI Жур-журавочка кигиче Коло ставу на полях. Чи тебе до мене кличе, Чи до себе журавля. Впало лiто на покоси, А журавка – анiруш. Я несу в подолку осiнь: Стиглi сливи, запах груш. Клин останнiй понад лiсом Проспiвав: „Прощай, земля! А журавка плаче слiзно, Кличе в небо журавля. Вiн приручений, домашнiй, Щедро напханий зерном. Тiльки вже якийсь несправжнiй – Зрiдка лиш махне крилом. Тiльки зникла нiч-тужавка Й зi сльозами чи з дощем Пiднялася ввись журавка За останнiм, за ключем. Пiднялась, зронивши пiр'я, У незвiданi свiти. Вiн зостався на подвiр'ï! Бо злякався висоти. ПОВЕРНИ ЛЮБОВ Ой ти осене, Дуже прошу я, Набери собi Яблук, груш. Забери собi Трави скошенi, Забери собi Квiти зрошенi, Тiльки серця Мого не руш! Так вже сталося, Ми розсталися, I минулого Дуже жаль. Ой цвiла любов Ясно рожами, Тiльки серденько Розтривожила, Залишила Йому печаль. Все минулося – Не забулося, В гостi ходять ще Милi сни. Ой ти осене Злотокосая, Ой ти осене, Дуже прошу я, Поверни любов, Поверни! ВЕСIЛЛЯ ОСЕНI Посватав вересень зеленую дiброву, I на плечi ïï трiпочеться фата Дорогоцiнна, вранцi пурпурова, А ввечерi вогнисто-золота. I на весiллi тiм пройдисвiт-вiтер Такi химернi танцi вигравав, Що дуб старезний розчепiрив вiти I, як юнак безвусий, танцював. Дружкам-берiзкам у танку веселiм Попiд ногами плуталась трава. А грiм вусатий, трiшечки пiд хмелем, Не влад у бубон такти вiдбивав. Усе гуло, буяло, веселилось Аж дощ вiд того дива перестав. А молода калина зашарiлась, Бо клен щось соромiцьке ïй шептав. ЩЕ ЛЮТИЙ Ще лютий, але молода весна Понад землею вже заводить жарти. Морозiв синiх голосна луна На день ясний нiчого вже не варта. I сонце на ранковому крилi, Мов м'яч дитячий, веселенько скаче. От-от розбудять землю журавлi I зануртує сила в нiй гаряча. А як органно небосхил дзвенить На синьоокiм трепетнiм свiтаннi! Наповнена чеканням кожна мить. Хвилина кожна в радiснiм чеканнi. Спросоння щось струмок зажебонiв, А чуб йому iще льодами скутий. Та спать йому вже небагато днiв: Вже лютий надворi! Ще в серцi лютий... СТЕП Помпезнi „Мерседеси, „Волги, „Лади Навперейми сухим асфальтом чмихають. Не може степ уже ïм дати ради, Весь висох, жовтий, ледве-ледве дихає. Мчать по степу авто все далi й далi, А вiн пiшкує, ноги в мозолях. Як нiч спаде, вiн заздро поглядає На преспокiйний, на Чумацький шлях. РАЙ З милим рай i в куренi (Народне прислiв'я) – Ну от ми i вдома, кохана! Щасливо всмiхнувся менi ти. А дiм той шовками убраний. Господарем в домi тiм – вiтер. – Ну от ми i вдома, кохана! Ти килим розкинув барвистий Iз трав запашних та духмяних, А роси в них, наче намисто. – От ми i вдома, кохана! Поглянь, як у нашiй оселi Нiчка-чаклунка зiрками Вигаптувала стелю. А нижче вiд гаю до ставу Прослалися сивi тумани. Тут ми курiнь свiй поставим I буде це рай наш, кохана! ЗАКОХАНI Iшли з тобою вдвох, в руцi рука. I чули ми (дерева тому свiдки), Як свiжий ранок сонце викликав, Сердега-вiтер пив росу iз квiтки. Свiтились, як двi зiрочки малi, У щастi, наче в купелi, купались. ...Чи серце прислухалось до землi, А чи земля до серця прислухалась. ТРАВИ КОХАННЯ Вiд того лiта, трепетного лiта, Лишилися менi лиш сум та спогад. I ними вiддано душа сповита. Вони у нiй весь час дзвенять на сполох. А я собi, мов зiлля, насушила Цiлункiв смак i зболене зiтхання. Собi на довгу зиму залишила Любисток зустрiчi й полин прощання. Я на полицях пам'ятi розклала Чебрець любовi й щастя подорожник. I щоб душа вiд болю не ридала, Спиваю ïх, як лiки найдорожчi. Як вiтер злий шуга попiдвiконню, То згадую, що пахли твоï губи Ромашкою. (Мов сонце на долонi). А я на нiй гадала „лю...- не любить Менi зронило лiто на прощання Пелюсточкою в серце тiльки спомин. Зiйдуть снiги, i новий цвiт кохання По вiнця серце зболене наповнить. ЗУСТРIЧ I ми зустрiлися з тобою знову На стежцi, сяйвом мiсячним залитiй. Неначе з досвiтком зоря ранкова, Немов у часi двi зустрiчнi митi. Спокiйно подаю гарячу руку, Ловлю ласкавiсть голубих очей. Немов не було довгих лiт розлуки, Мов не було недоспаних ночей. В гiлках десь бiлка лускає горiхи, Полює ïжачок в тернистих хащах. Ця наша зустрiч – злиток болю й втiхи, Солодкий бiль, гiркi краплини щастя. Говоримо... В подолок ночi синiй Скотилась дитинятком зiрка рання. Ой де менi, ой в кого взяти сили Повiрити, що зустрiч ця остання? КВIТИ Й КОЛЮЧКИ Була з тобою легшою вiд хмар. До них могла, щаслива, долетiти. Не вiдала для цього жодних чар – Були в руках у мене тiльки квiти. До нiг „люби-мене поклала я тобi, А ти до неï навiть не нагнувся. Я не хотiла кланятись журбi, Я засмiялась. Ти ж не посмiхнувся. Ти спохмурнiв, бо нащо тобi цвiт „Люби-мене? Що з ним тобi робити? Повiшати сушитися на плiт? Спочатку треба плота згородити. Ти обiйшов ïï. Ти мовчки обiйшов Блакитнооку квiточку любистку. Лише глибокий слiд вiд пiдошов Твоïх в душi моïй вiдтиснув. То я тебе круг шиï обвила Барвiнком суму. Цвiт його небесний Тобi навiк, назавжди вiддала. Вiн вже зiв'яв, нiколи не воскресне. Я не сумую (хоч i не смiюсь). В руках лиш мати-й-мачуха зосталась. Ти ïх не взяв вiд мене i чомусь В цю мить на небi зорi захитались. Я ще в руках тримала кiлька рож, Хоч знала, що розлука неминуча. Ти викинув ïх... Викинув... Ну що ж: Тепер в руках у мене лиш колючки. ПЛАКАЛИ ЗОРI Плакали зорi, Як малi дiти, Бо ïх зобидив Розбiйник вiтер. Я зiрочок тих З неба дiстану, Та й пригорну ïх До свого стану. Ласкаво зiроньки Попригортала. То-то роботи Серденьку дала. ДЕНЬ МУДРIШИЙ День виборсався iз-пiд наших пальцiв, Якi сплелись, немов гiлля зелене, Й пiшов навскач, (а вiн бував в бувальцях) Й забрав з собою дотик вуст вогненний. Який цiлющий той палкий вогонь I нiжний, наче перший цвiт лiлеï! Торкнувшись лагiдних моïх долонь, Вiдгранив лiнiю душi моєï. Куди тепер мене судьба веде? До щастя свiтлого чи свiт за очi? Хто знає це? Чаклунка нiч чи день? Спитаю в дня, бо день мудрiш вiд ночi. КАЗОЧКА Пройшов духмяний, теплий лiтнiй дощ, Краплини по травi вiдтанцювали. Струснув росу густозелений хвощ, I зорi нiжно землю цiлували. По стежцi мiсячнiй продрiботiв ïжак. (Мабуть, шукав стареньку ïжачиху). – Добранiч всiм! – промовив сонно птах Й заснув на гiлцi. Знову тихо-тихо. Iшов вiд молодички ловелас, Пiдхмелений, але ступає рiвно. Тут перед ним десь жабка узялась. Вiн поклонився: – Здрастуйте, царiвно! ВОЛИНЬ Таку красу на двох дiлити треба, Щоб крилоньками душi обнялись! Припало до землi вустами небо, I сосни, наче у полiт знялись. Дощi казки складають у долинi, Русалки до рибалок заграють. Окрайчик раю Бог послав Волинi, Зозулi ïй щодня сто лiт кують. Погладить нiжно вiтер водне плесо – Анiшелесне берегом трава: То чеше свою русу косу Леся – Вона у кожнiй квiточцi жива. А там цiлує Журавель Журавку, А там нуртує Той, Що Греблю Рве. Тихiше! Он верба колише Мавку, Ïï матусею вона ще й досi зве. Спiває нiжно вiтер щось калинi, В долонях дуба спить мале пташа. Живуть ще Лiсовi пiснi й понинi. Але, на жаль, уже без Лукаша. ДЕНЬ ПIДРIС День пiдрiс сьогоднi на хвилину, Вiн вiдвоював ïï у ночi. I послав ïï, немов перлину, Сонцю, людям перед яснi очi. Виграє вона дорогоцiнно, I у душу людям зазирає. Зайчиком виблискує на стiнах, Срiбним звуком у литаври грає. Вiдмикає темнiï темницi, В пiднебесся музикою лине. То не сон менi щасливий сниться – День пiдрiс сьогоднi на хвилину! НА МАКОВIЯ Вже маковiй. Цвiтуть рожевi айстри, Схрестила жiнка руки пiд грудьми. Збирає паперiвку серпень в тайстри, I птахи небо пробують крильми. Зазбирують зеренця в полi круки, Полiг в рiллi останнiй колосок. Пливуть за лiтом хмари, мов перуки. Влягається на березi пiсок. Ховають трави лiто в сивi роси, Поскрипують пiд фiрами мости. I по селу нова поштарка – осiнь, Розносить телеграми i листи. 02.08.04. ЯБЛУНЯ-ДИЧКА Живе собi яблуня-дичка В прегарнiм елiтнiм саду. Ïй так, непомiтною, звично Стояти в десятiм ряду. Кальвiль i ранет, i циганка – Ïм почесть, осанна, хвала. А дичка на чатах до ранку, Щоб зiрка ясною була. У ïх малахiтових косах Кохається вiтер щодня. А дичка росиночки носить, Щоби напоïти коня. З-пiд неï джерельце-криничка, З якоï сади напились. Чи ж яблунi знають, що дичка Праматiр'ю була колись? ВТЕКЛА ВОДА I куди та вода втiкала, аж посивiла з горя ? Забились в намулi рибки, i жабки зайшлись плачем. Напевне, пора настала содомiв отих i Гоморрiв, Води i душi нечистоï. А давай-но разом втечем! Туди, де немає стронцiю, Рижих дощiв немає, В калюжах бавляться дiти, А в лiсi – лiсовички. Але ж у чужiй сторонцi Роджера чи Мамая Так не здiймаються в небо Тополi, немов свiчки. А хто на козацькiй могилi Прадiдiвськiй буде плакати? Для кого розбудить зорi пiвень у курнику? Дивись, на тому намулi Пташка маленькими лапками Повишивала узори, Мов хрестиком по рушнику. ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ ПЛАЧ О земле чорнобильська многостраждальна! Вже нi менi, нi дiтям моïм, Нi дiтям дiтей моïх не засiвати тебе, Не слухати голосу твого солов'ïного! О, яка та домовина широка й глибока! Поклали в ню' сади, поля ще й дiброву збоку. Впала в плесо Днiпровоє бiлокрила чайка. Накрила ï' з головою червона китайка. Не простягай, тополенько, ти до мене вiти, Бо вже'сь мертва ти i муж твiй, i всi вашi дiти. А що ж люди, украïнцi, правнуки козачi?! Чи ж так землю розлюбили, чи такi ледачi? –Та ми собi реготались до судного часу! Як же тепер подивимось ув очi Тарасу? Позiходились докупи на землю стражденну, Плачуть гiрко живi й мертвi, i ненарожденi. О, яка та домовина широка й глибока! Поклали в ню' сади, поля ще й дiброву збоку. РОСИНОЧКИ Немає нiчого довкола мене, Лиш вiтер i пiсня, i музика ця. До дзеркала-неба тополька зелена Примiряла плаття: – А так до лиця? * * * I щастя бiльшого не треба, Як тiльки слухати пiснi, Де жайвiр молиться до неба За нашi душi мовчазнi. * * * Такий стоïть морозний день, що аж! Берiзку запросив на бiлий танець. А я смiюсь : – Це що за макiяж? Це модно так? На всю щоку рум'янець! * * * Одчайно вирвуся з-за мурiв, Впаду на землю горiлиць I почуваюся Авгуром: Ворожу на польотах птиць * * * Вже листопад I двiрникам робота. У посивiлiм небi дзвiн гуде. У шибку гiлка пальчиком, Я: – Хто там? – З дощем обнявшись, там лиш час iде. Дерева, що стоять вздовж тротуару, Такi самотнi i такi сумнi, Тому що в лiсi залишили пару. (Вони учора плакались менi). * * * I ви сивiєте, тополi? Й у вас заплакана душа? О скiльки болю, скiльки болю Лежить у росах в споришах! * * * Осiнь на вулицi, осiнь у паспортi, Осiнь у серце прийшла. Жовтий листочок на стоптанiй папертi Просить в долоньку тепла. * * * О незбагненна сила травеняти, Звiдкiль черпаєш ти свою наснагу, Як пiднiмаєшся сплюндрована, прим`ята I розпрямляєш стебелину-шпагу?! * * * Терпiнню навчили осiннi дерева – Безлисто, навстоячки вiтер стрiчати. I тiльки вночi коли, зiрка на чатах, Зронити самотньо сльозу кришталеву.
У СЯЙВI СОНЦЯ I ТЕПЛА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация